Категорія: Записи

Українська мова протягом ХХ століття пережила кілька хвиль штучних “редакцій”, коли радянська влада вилучала питомі слова, замінювала їх кальками з російської або оголошувала “неправильними”. Через це багато природних українських слів, котрі збагачували нашу мову століттями, зникли з ужитку, а частина – навіть зі словників, констатують Патріоти України.

Сьогодні мовознавці та філологи повертають ці слова до життя, переглядаючи старі словники та архіви. Репетиторка з української мови Ірина Ваврик зібрала добірку лексики, яку більшість українців ніколи не чули – і яка колись була звичною.

Фахівці наголошують, що вилучення питомих слів було не випадковим. Радянська мовна політика прагнула уніфікувати мовний простір під російську, послабити українську ідентичність і зробити мову менш самобутньою. Під заборону потрапляли як побутові слова, так і терміни з техніки, науки чи адміністрації.

Серед лексики, яку намагаються повернути, є слова на літеру “в”, що колись мали повноцінні українські відповідники:

• було: вагало або хитун – маятник;
• було: валок – циліндр;
• було: вдача – властивість;
• було: виїмок – виняток;
• було: вигріння – вивітрювання.

Деякі з цих слів мають цікаві історії. Наприклад, “валок” у старих словниках фіксувався у кількох технічних значеннях, а від нього походить і слово “вальниця” – давня назва підшипника.

Мовознавці переконані, що повернення забутих слів – це не просто лінгвістична мода, а відновлення культурної пам’яті. Кожне слово – це ниточка до нашої історії, ідентичності та свободи.

14 квітня за новим стилем (27 квітня за старим) християни Східного та Західного обрядів вшановують папу римського Мартіна Сповідника та мучеників Антонія та Іоанна. За юліанським календарем цього дня згадують преподобну Марію Єгипетську. Свята Марія вважається покровителькою грішників. Їй моляться про прощення гріхів і настанову на праведний шлях.

***

Мартін жив у VII столітті, в Італії. Він був добре освічений і вступив до кліру Римської церкви. У 649 році його обрали сьомим папою Римським.

Папа Мартін вів активну боротьбу проти єретиків, за що і потрапив у немилість імператора Констанса. Мартіна вирішили прибрати і відправили до нього найманого вбивцю. Але сталося несподіване: щойно найманець наблизився до папи, як тут же осліп. Але імператор цього так не залишив і домігся, щоб Папу Римського відправили на заслання на безлюдний острів в Егейському морі.

Преподобного хотіли стратити, але потім пом’якшили покарання і відправили в Херсонес Таврійський (Крим, Україна). Там святитель Мартін захворів і незабаром помер, а його мощі перенесли в Рим.

Що прийнято робити 14 квітня

У народі період з дня Марії до кінця весни вважався важким та голодним. Запас торішніх овочів та борошна вже добігав кінця, а новий урожай дозріє не раніше початку літа. З цього народного свята починали дуже економно витрачати запаси.

Дівчата 4 квітня намагалися розіграти коханого хлопця чи пожартувати над ним. За прикметою, якщо вдасться провести коханого, то і він ніколи не обдурить обраницю.

14 квітня проводили за роботою на полі та в саду. Селяни щосили садили розсаду, квіти та плодові дерева. Чоловіки орали землю та займалися поточним ремонтом, а жінки діставали з скриньок легкі літні речі. У саду розвішували годівниці для птахів, щоб пернаті оселилися біля дерев та полювали на шкідників.

14 квітня – невдалий день для придбань, нові товари прослужать недовго. Також день невдалий для рукоділля, але добре підходить для риболовлі.

Що не можна робити 14 квітня

Не можна їсти яйця, м’ясо, рибу і молочні продукти сьогодні, оскільки ще триває Великий піст 2024.

У цей день не можна вбивати павуків. Це вважається великим гріхом.

14 квітня не можна сваритися, сперечатися і розмовляти на підвищених тонах з близькими людьми, інакше відносини зіпсуються надовго.

Поганою прикметою вважається переїдати 14 квітня і викидати їжу. Залишки їжі краще віддати домашній худобі.

Невдалий день для будь-яких покупок, крім взуття. Куплені в цей день речі прослужать недовго.

Прикмети погоди 14 квітня

• Якщо птахи літають по колу, то рік буде врожайним.
• Річки і озера розлилися – до високої траві і хорошому врожаю овочів, а також до гарної риболовлі.
• Якщо гримить грім, але дощу немає, то літо буде посушливим.
• Вночі не видно зірок – до потепління.
• Сині хмари в цей день віщують дощову погоду.
• Домашня худоба сильно реве – до погіршення погоди.

Нерідко можна почути, що слово «ярмарка» вживають в жіночому роді. Однак, така форма неправильна. Ведуча програми «Правильно українською» у Радіо Трек Ольга Багній пояснила, якої помилки з цим словом часто припускаються багато людей і як її уникати, передають Патріоти України.

– Нагадаю, що в українській мові немає слова «ярмарка». У нас є «ярмарок» – це слово чоловічого роду. Запам’ятайте, – наголосила журналістка.

“Ох, не раділа б я аж так Петеру Мадяру, який таки блискуче переміг на виборах в Угорщині Віктора Орбана. Бо все це може бути не кінцем епохи диктатора на мінімалках, а трансформацією”, – пише у своєму блозі Зоя Казанжи, передають Патріоти України.

Мадяр – не класичний опозиціонер. Він вийшов із тієї ж системи, яку зараз критикує. Працював поруч із владою, був частиною політичної та управлінської екосистеми Орбана. І, що важливо, не приховував: у молодості він захоплювався Орбаном як сильним лідером.

Його стрімкий політичний злет почався зі скандалу, пов’язаного з його колишньою дружиною Юдіт Варга. Вона була міністеркою юстиції і вимушено пішла у відставку після гучної історії з помилуванням, яка викликала обурення в суспільстві.

Саме тоді Мадяр публічно виступив проти системи. І це стало точкою його входу в політику як опозиційної фігури.

Тому важливо розуміти: Мадяр – це не “анти-Орбан” у чистому вигляді. Це радше його нова версія. Молодша, гнучкіша, більш сучасна у комунікації, з кращим відчуттям суспільного запиту. Але з тим самим розумінням сили держави і ролі лідера.

Для Європи це шанс перезавантажити відносини з Будапештом. Для Угорщини – шанс на демонтаж найбільш токсичних елементів системи. Але не обов’язково на повну зміну моделі. Нам би варто про це памʼятати, а не гучно захоплюватись і чекати розблокування €90 мільярдів від ЄС.

Звісно, перемога Мадяра для України новина швидше позитивна, але без ілюзій. З плюсів:

1. Мадяр не пов’язаний із проросійською риторикою Орбана.
2. Він зацікавлений у відновленні довіри з ЄС.
3. Його позиція більш конструктивна щодо України.

З мінусів:

1. Він політик, який мислить категоріями національного інтересу Угорщини.
2. Не факт, що у всіх питаннях цей інтерес співпадатиме з українським.

Угорщина змінюється. Але не обов’язково в бік “ідеальної демократії”. Швидше – в бік більш адаптивної, менш конфліктної, але все ще сильно централізованої моделі.

І це той випадок, коли варто дивитися не на перемогу, а на те, якою буде система після неї.

А тут ще парламентські вибори в Болгарії. Ця країна, здається, не може вийти з політичної кризи з 2021 року. З того часу у Болгарії відбулося кілька дострокових парламентських виборів поспіль, бо партії не можуть сформувати стійку коаліцію.

Основні причини досить банальні: корупційні скандали; конфлікт між “старими” політичними елітами і новими силами; різні позиції щодо ЄС, росії та реформ.

Чому ці вибори важливі для України?

Болгарія – член ЄС і НАТО, вона впливає на рішення щодо допомоги Україні; через Чорне море має стратегічне значення для регіону; уряди Болгарії коливалися у підтримці України; частина політиків відкрито виступає проти санкцій проти РФ.

А восени очікується ще й президентські вибори в Болгарії.

Єдине, що втішає – раз є вибори, то демократія працює. Але демократія – це не тільки процедура, це здатність домовлятися, брати відповідальність і будувати інституції, які переживають політиків.

Тому висновок доволі стриманий:

• по-перше, не варто зачаровуватися новими обличчями, особливо тоді, коли вони виросли зі старих систем;
• по-друге, для України важливі не емоції, а поведінка – конкретні рішення, голосування, позиції;
• по-третє, регіон входить у період турбулентності, де результат виборів – це лише початок, а не розв’язка.

І, зрештою, головне:

• ми маємо справу не з перемогами добра над злом, а з постійним переформатуванням політичних систем.

Тому – менше ілюзій”.

12 квітня британська газета The Telegraph опублікувала статтю, у якій написала, що президент Туреччини Реджеп Ердоган різко розкритикував ізраїльське керівництво через бойові дії в регіоні. Згодом видання видалило матеріал, зазначають Патріоти України.

У статті йшлося, що Ердоган назвав прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху “засліпленим кров’ю й ненавистю” і пригрозив імовірними воєнними кроками, згадавши операції Туреччини в Лівії й Карабаху як приклади попередніх втручань. Окрім того, Анкара висунула обвинувачення проти 35 ізраїльських посадовців у воєнних злочинах і злочинах проти людяності, вимагаючи для них сумарно понад 4,5 тис. років ув’язнення.

За день до того Нетаньяху звинуватив Ердогана в масових убивствах курдів і поступках Ірану і його союзникам.

Міністр національної безпеки Ізраїлю Ітамар Бен Гвір, реагуючи на обвинувачення у злочинах проти людяності, вилаявся. “Ердогане, ти розумієш англійську? Іди нах…й [F…ck you]”, – написав посадовець в Х 11 квітня.

МЗС Туреччини відповіло, що прем’єра Ізраїлю називають сучасним Гітлером, а звинувачення ізраїльських політиків на адресу Ердогана – безпідставні.

Напруження між країнами почало наростати минулого тижня на тлі геополітичного розколу, пов’язаного з війною в Газі й боротьбою за вплив у Сирії, написало видання Middle East Eye 12 квітня. Ситуація загострилася на тлі публікацій про погрози Ердогана Ізраїлю, які вийшли в низці ЗМІ з посиланням на The Telegraph. Цей матеріал, як припускає Middle East Eye, був заснований на вирваних із контексту заявах Ердогана дворічної давнини.

Турецький центр із боротьби проти дезінформації 13 квітня повідомив, що твердження, ніби Ердоган погрожував Ізраїлю вторгненням, безпідставні.

The Telegraph видалила матеріал, повідомив того самого дня один зі старших редакторів видання Пол Нукі. Він зазначив, що цитати були старі “або взагалі вигадані” й попросив вибачення в читачів.

Відома російська співачка Алла Пугачова пишно відсвяткувала Великдень. На своїй сторінці в Instagram артистка опублікувала фото зі свята, яке викликало суперечки, зазначають Патріоти України.

На світлині виконавиця зазнімкована на фоні столів із різноманітними смаколиками, а поруч зі співачкою стоїть ростова лялька-заєць. Для святкування зірка обрала комплект із яскравої блузи та короткої спідниці, що підкреслила стрункі ноги 76-річної виконавиці. Образ вона доповнила широким паском та туфлями сріблястого кольору.

“Світле свято закінчилось, а світло в душі залишилось”, – зазначила у дописі до світлини Алла Пугачова.

Підписники привітали Пугачову зі святом, проте публікація сподобалася не всім. Деякі виразили обурення її одягом, зовнішнім виглядом, композицією фото та тим, що співачка залишила РФ.

“Ще одна причина, чому домогосподарки, вчителі, продавчині, менеджери та інші цивільні бажають смерті українським військовим – відсутність політичного процесу в країні. Мільйони людей незадоволені своїм становищем, життям, рівнем доходів, постійною небезпекою”, – пише експерт із ринку праці та військовослужбовець Сергій Марченко на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:

“В умовах мирного часу це незадоволення каналізується в політичний процес – люди підтримують політичні партії, які обіцяють розв’язати їхні проблеми, і критикують політиків, які не справилися.

В Україні зараз публічний політичний процес, практично, відсутній. Владою не задоволені багато людей, але критикувати владу не можна, а то Путін нападе. Але ж ця протестна енергія невдоволених людей нікуди не ділася! Вона шукає виходу. І знаходить вихід в агресії до комплектування війська і військовослужбовців.

По суті, захмарна агресія до виконання розпорядження президента про мобілізацію руками Збройних Сил є тим протестом, який народ може собі дозволити у час, коли самоцензура не дозволяє критикувати керівництво країни напряму.

Так само як зараз не можна критикувати керівників за мобілізацію, але можна критикувати виконавців мобілізації, у часи Помаранчевої революції працювала помаранчева стрічка.

Коли ти чіпляв помаранчеву стрічку, ти не казав нічого, за що тебе могли вигнати з роботи або засудити, але ти показував своє ставлення до банди Януковича.

Мені здається, медійна стратегія “закритих п*здаків”, нав’язана заляканому суспільству, була корисною лише кілька перших місяців після вторгнення, а потім працювала на зміцнення автократичної моделі влади, в якій всі рішення приймав Єрмак і 5-6 менеджерів. Ця модель показала повну неефективність, бо Україна надто велика, щоб нею можна було керувати одноосібно.

Сила демократії – саме в політичному процесі. Тоді політичні сили конкурують і не дають одне одному аж надто нахабно красти, а також пропонують суспільству осмисленні та ефективні рішення, щоб залишитися при владі.

Країна потребує здорового політичного процесу і здорової політичної конкуренції у владі замість монархії. Утримувати владу шляхом цькування армії, військовослужбовців, ветеранів і протиставлення цивільним – дуже небезпечна стратегія, яка може привести до неймовірно поганих наслідків.

У людей повинна бути можливість каналізувати свій протест на політиків, а не на армію. Бо армія – це точно не ті, хто створив людям проблеми, через які вони невдоволені”.

А замість них у регіон уже заходила б міжнародна машина стабілізації й відновлення за участю ООН — із перехідною адміністрацією та системою юстиції, місіями з підтримання миру, гуманітарними агентствами, міжнародними донорами. Так було раніше: коли воєнний результат, досягнутий США на чолі воєнної коаліції, ставав незворотним, Рада Безпеки ООН погоджувала правила нового життя й легалізовувала міжнародну присутність, а дружня до США невоєнна коаліція брала на себе наслідки війни та відповідальність за відновлення. Роль Європи була значною на етапі військової операції та визначальною на етапі повоєнного відновлення.

Чергова війна в Перській затоці могла б вписатись у відпрацьовану логіку союзної взаємодії. Однак цього не сталося: спочатку — через відмову США, тепер — через відмову традиційних союзників. Можливо, вже час знову скласти пазл коаліційної перемоги.

Союз двох із половиною у пошуках широкої коаліції

Іранська війна дає можливість краще зрозуміти, що сьогодні означають союзники для Сполучених Штатів. Можна побачити військовий компонент, геополітичне партнерство та політичну сумісність, які раніше мали спільний знаменник у стійкій групі країн, що вважалися союзниками США та формували те, що часто називали «інтересами Заходу». Тепер таких інтересів немає. В Ірані є американська коаліція у складі двох із половиною країн без перспектив дружнього повоєнного відновлення за участю Європи та Японії, хоча, можливо, за участю країн Перської затоки.

Зараз Сполучені Штати ведуть війну проти Ірану разом з Ізраїлем за підтримки Великої Британії, яка, зокрема, сприяє створенню міжнародної коаліції для відкриття Ормузької протоки. Але міжнародних проєктів повоєнного устрою Ірану немає. Китай і РФ через ООН намагаються не допустити капітуляції Ірану, зокрема просуваючи припинення вогню й пом’якшення мандата на відкриття Ормузької протоки. Це може бути в інтересах США, але це роблять не їхні союзники, й ціна сприяння може бути надвисокою.

Після воєнної перемоги США й Ізраїлю над Іраном, яка може бути ближчою, ніж здається, проглядається перспектива тягнути вже повоєнну ситуацію далі в тому самому складі двох із половиною. Інакше Іран знову впаде в обійми Китаю за російського сприяння. І це знецінить усі американські витрати на війну.

Як було раніше. Під час першої в новітній історії війни в Перській затоці 1990–1991 років зі звільнення Кувейту від іракської окупації після успішної фази військової операції під проводом США на рівні ООН було встановлено режим припинення вогню, запроваджено прикордонний моніторинг і механізм міжнародної відповідальності Іраку. США зберегли роль силового лідера й оператора негайної стабілізації, Кувейт відновлював власне державне управління та інфраструктуру, Японія стала головним невоєнним спонсором, направивши, крім грошей, іще й мінні тральщики, а Велика Британія, Франція, Бельгія, Італія, Німеччина, Нідерланди та Саудівська Аравія взяли на себе розмінування й відновлення безпеки навігації. У другій війні в Перській затоці 2003 року з повалення режиму в Іраку США та Велика Британія швидко виграли воєнну фазу, а далі Рада Безпеки ООН визнала їх окупаційними державами й визначила міжнародну роль у відновленні та розбудові. Союзники взяли на себе частину стабілізації на місцях, фінансування відбудови та підготовку нових сил безпеки.

На Балканах трансатлантична логіка врегулювання проявилася ще чіткіше. У Боснії і Герцеговині після Дейтонських угод 1995 року американський силовий компонент було вбудовано в ширшу міжнародну систему, в якій взаємодіяли ООН, НАТО і ЄС. Дуже схожою була схема в Косові до та після Кумановської угоди 1999 року.

У Сомалі після американської військової місії 1992–1993 років кризу було переведено у формат стабілізаційної місії ООН. На Гаїті 1994 року багатонаціональні сили під проводом США створили умови для міжнародної поліції та стабілізаційних механізмів.

В Афганістані після повалення режиму Талібану 2001 року ця сама схема виявилася набагато складнішою й зрештою зламалася, але починалося все за знайомим сценарієм: після активної воєнної фази відбулася Боннська конференція, Рада Безпеки ООН створила політико-правову основу, НАТО розгорнуло колективні сили ISAF, а ЄС, Японія та Саудівська Аравія долучилися до фінансування відновлення.

На Далекому Сході теж геть не все вкладалося в західну коаліційну модель. Камбоджа стала прикладом величезної міжнародної місії, яка, втім, виросла не з американської воєнної перемоги, а з політичного врегулювання під егідою ООН. Події в Індонезії 1965 року взагалі належали до іншого типу втручання — опосередкованого геополітичного впливу через проксі, без інституціоналізованої американської коаліції та міжнародної стабілізаційної машини.

Ця схема ніколи не була універсальною. У західній півкулі США часто брали на себе більшу частину відповідальності: Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, пізніше — Панама. Проте й тут Вашингтон часто прагнув принаймні фасадної присутності міжнародних організацій.

Однак скрізь США мали опції: рухатись, розраховуючи на власні сили, чи залучати коаліцію. Поточна війна в Перській затоці — можливо, перша в новітній історії, коли опції для США дуже обмежені. Китай отримав шанс скористатися цим, запропонувавши США допомогу там, де вони вже хотіли б, але не можуть її отримати від союзників.

Індивідуальні американські союзи

Американське бачення союзів формувалося десятиліттями після Другої світової війни і, як видно з практики колективних дій, включало як воєнний, так і ширший геополітичний складник. Із приходом Трампа до влади в США загальна логіка не зникла, проте втратила політкоректність, без якої накопичені проблеми почали загострюватися на різних рівнях союзних комунікацій.

Стратегія національної безпеки США від листопада 2025 року називає широку мережу союзів одним із головних наявних засобів американської сили, але стверджує, що союзники й партнери занадто довго перекладали витрати на власну оборону на Сполучені Штати. Указ президента США від 6 лютого 2026 року про Стратегію передачі озброєнь «Америка передусім» встановлює, що пріоритет у відносинах надається тим партнерам, які вже інвестують у самооборону й мають критично важливу роль або географію для реалізації американської Стратегії національної безпеки, а самі продажі озброєнь мають працювати на реіндустріалізацію США.

Проблема в тому, як порахувати внески й прибутки в усьому комплексі союзних відносин — від купівлі озброєнь до геополітичної взаємодії. Тут у США очевидні провали. Відмова від політесу мала підштовхнути союзників до більшої спільної ролі, але коли Сполучені Штати справді почали діяти, виявилося, що без спільних інтересів і узгоджених дій союзи не просто деградують, а розриваються відцентровими силами й на суто військовому, й на ширшому геополітичному рівні.

Воєнний вимір союзів США добре ілюструється географією. Дослідницька служба Конгресу США регулярно публікує дослідження стану військових баз і установ. За найсвіжішими оприлюдненими даними від 2024 року, Сполучені Штати мають щонайменше 128 закордонних баз і військових об’єктів доступу мінімум у 51 країні, з них 68 постійних баз і 60 інших військових об’єктів. Найбільший масив припадає на Індо-Тихоокеанський регіон: 24 постійні бази й 20 інших об’єктів доступу з 81 тисячею американських військовослужбовців, зокрема 54 774 у Японії і 24 234 у Південній Кореї. У Європі США мають 31 постійну базу й 19 інших військових об’єктів із 67,2 тисячі військовослужбовців. На Близькому Сході — вісім постійних баз і 11 інших об’єктів доступу з 5,4 тисячі американських військовослужбовців. Окрім цих постійно розміщених військ, станом на 2024 рік США мали за кордоном значну кількість військ на ротаційній основі або тимчасових завданнях, зокрема близько 3,8 тисячі у Йорданії і 2,3 тисячі у Саудівській Аравії. В Африці розгорнуто дві постійні бази й сім інших об’єктів доступу, в Центральній і Південній Америці та Карибському басейні — три постійні бази й три інші об’єкти.

Ця система військової присутності підтримується угодами про статус військ та про доступ. Ці угоди як такі не є договорами про взаємну оборону, але створюють правові умови для ширшого безпекового механізму. Таких угод із різними країнами і в межах альянсів у США понад сотню.

Формально у Сполучених Штатів є шість чинних договірних систем взаємної або колективної оборони: Північноатлантичний договір, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, АНЗЮС (пакт США, Австралії та Нової Зеландії), а також двосторонні договори з Японією, Республікою Корея та Філіппінами. Північноатлантичний договір залишається головною багатосторонньою системою колективної оборони. Міжамериканський договір формально чинний, але його реальна політична та воєнна вага давно значно слабша; з нього в різний час вийшли Мексика, Нікарагуа, Болівія й Еквадор, Венесуела згодом повернулась, а Уругвай 2020 року відкликав повідомлення про денонсацію. АНЗЮС формально існує, але в практичному сенсі давно працює насамперед як зв’язка США й Австралії, бо з 1986 року американську безпекову гарантію для Нової Зеландії призупинено. Договори з Японією, Південною Кореєю та Філіппінами — це повноцінні двосторонні договори взаємної оборони.

Арабські держави Перської затоки посідають у системі партнерств США окреме місце. Йдеться не про класичні союзні договори зі спільною обороною, а про поєднання різних форматів безпекового зближення — статусу основного союзника США поза НАТО для частини країн, постійної військової присутності США, доступу до баз, продажів озброєнь, інвестицій і спільних регіональних інтересів. Зараз формальний статус основного союзника поза НАТО серед держав Затоки мають Бахрейн, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія; Катар отримав його 2022 року, Саудівська Аравія — у січні 2026 року, водночас Об’єднані Арабські Емірати й Оман у цій категорії офіційно не значаться. Це не дорівнює оборонному союзу, але такої системи двосторонніх зв’язків і партнерств виявилося достатньо, щоб США у 1990–1991 роках вступили у війну з Іраком для звільнення Кувейту від окупації. На той момент Кувейт іще навіть не мав статусу основного союзника поза НАТО.

Паралельно самі держави Затоки спираються на власний регіональний механізм — Раду співробітництва арабських держав Затоки (GCC). У 2025–2026 роках керівництво GCC неодноразово повторювало, що безпека цих держав є неподільною, а напад на одну з них розглядається як напад на всі відповідно до Хартії GCC і Угоди про спільну оборону (Joint Defence Agreement). Це не союзна система США, а окрема регіональна логіка колективної безпеки, яка може поєднуватися з американською присутністю, але не зводиться до неї.

Знайти союзну допомогу

Підтримка США в Перській затоці з боку формальних союзників зараз має вибірковий і переважно обмежений характер. Велика Британія зберегла для Вашингтона критичну інфраструктурну опору — спільну базу Дієго-Гарсія, а в березні 2026 року дозволила використовувати свої бази для ударів по іранських ракетних цілях, пов’язаних із атаками на судноплавство в Ормузькій протоці. Після цього Іран спробував уразити Дієго-Гарсія балістичними ракетами. Німеччина не перекрила роботу американської воєнної логістики через базу Рамштайн. Так само Румунія не блокувала вкрай важливу для проєкції американської сили військову логістику на своїй території. Водночас Франція відмовила у прольоті ізраїльських літаків, які перевозили американське озброєння, Італія не дозволила використати авіабазу Сігонелла без окремого погодження, а Іспанія закрила свій повітряний простір для американських військових літаків, пов’язаних із кампанією.

Це корисний рівень підтримки, але менший за те, що може бути передбачено статтею 5 Північноатлантичного договору, яка за час існування Альянсу застосовувалася один раз: за запитом США після 11 вересня 2001 року для допомоги їм із боку Європи, а не навпаки, за іронією долі. Тоді літаки AWACS дальнього радіолокаційного виявлення у спільному командуванні НАТО патрулювали американське небо в межах операції Eagle Assist, а морська операція Active Endeavour дала Сполученим Штатам союзне патрулювання Середземного моря для контролю над судноплавством і стримування перевезень, які могли нести воєнну й терористичну загрозу.

Зараз такої колективної реакції немає хоча б просто тому, що немає підстав для звернення з боку США, адже немає ознак нападу на США. Попри риторику Трампа й Венса, європейці зовсім не обов’язково відмовили б Сполученим Штатам у воєнній допомозі, якби Іран здійснив масштабний теракт або гібридну операцію проти США, яку за чинним тлумаченням колективної оборони НАТО можна прирівняти до збройної агресії. Дональд Трамп, імовірно, не бачить сенсу в НАТО як у суто оборонному союзі й хотів би отримати додатковий ресурс глобальної дії. Але тут справді важко зобов’язати всіх членів НАТО йти тоді й туди, коли й куди скажуть США, тим більше без попередження. Це стосується не тільки Європи, незалежно від того, з ким із лідерів інших країн Дональд Трамп має чудові стосунки.

Зараз для перемоги в Ірані й тріумфального повернення американських військ додому США потрібні були б від союзників кілька речей. Перша — відкрити Ормузьку протоку. Друга — захистити від чинників війни глобально важливу інфраструктуру в регіоні, включно з американською військовою інфраструктурою. Третя — залучити в Іран міжнародні політичні й економічні ресурси для зміни політики, яка б гарантувала віддалення від Китаю.

Теоретично для відкриття Ормузької протоки НАТО має чотири постійні морські групи — дві корабельні, зазвичай по 6–10 кораблів кожна, й дві протимінні зі змінним складом, найчастіше з кількох спеціалізованих суден. Тут питання в тому, що ці сили діють у морській зоні відповідальності НАТО — Атлантика, Балтика, Північне, Середземне та Чорне моря. Вони не створювалися для далеких розгортань. Але НАТО також має флот із 14 літаків AWACS, які можуть вести й повітряне, й морське спостереження і вже перекидалися на великі відстані. У постійній готовності перебувають сили реагування НАТО. Навчання Steadfast Dart 26, які відбулись у лютому цього року в Німеччині та інших країнах Європи, показали здатність швидко розгорнути близько 10 тисяч військових, 17 кораблів і понад 20 літаків. Усе це могло б бути різною мірою залучено до операцій США в Перській затоці. Однак як Європа може на це наважитися, доки РФ, не припиняючи агресії проти України, збирає сили для нового масштабного нападу на ЄС і не зустрічає при цьому стримування з боку США?

Сполучені Штати координують через штаб свого 5-го флоту в Бахрейні таку структуру, як Об’єднані морські сили. Це створена 2002 року багатонаціональна коаліція зі штабом у Бахрейні, яка об’єднує 47 держав — від США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Японії до Індії, Пакистану, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, ОАЕ й Оману — для охорони ключових морських маршрутів у зоні близько 3,2 мільйона квадратних миль від Арабської затоки до Червоного моря й Аденської затоки. Але це не флот під американським прапором. Це широка, однак переважно антипіратська й антиконтрабандна коаліція, навряд чи придатна для бойових дій у Перській затоці.

Щодо захисту регіональної інфраструктури, то тут країни Перської затоки не мають робочої архітектури. Американські війська як можуть охороняють самі себе: близько 10 тисяч у Катарі, штаб 5-го флоту США, приблизно вісім тисяч військових і кораблі в Бахрейні, склади та військова логістика в Кувейті. Як нині зрозуміло, повністю захистити енергетичну й торговельну інфраструктуру країн базування від ворожих нападів американські війська не можуть. Але у країн Затоки є гроші, а, наприклад в України — досвід, як вирішувати такі проблеми захисту економічних активів і інфраструктури життя.

Якщо ж говорити про стабілізацію й відновлення Ірану, то країни Перської затоки можуть надати фінансові ресурси для перезапуску іранської економіки та суспільних інституцій. Але самі вони цього не зроблять. Не зробить цього також Ізраїль, тому що не має такого досвіду, і не зроблять цього США, адже це суперечить електоральним уподобанням. Тут не обійтися без системи ООН, Європейського Союзу, МВФ, Світового банку та міжнародних гуманітарних організацій, які ще не повністю зникли після фактичного згортання більшості програм USAID.

Проблема для США полягає не в нестачі потенційних союзників, які були б зацікавлені допомогти їм перемогти в Ірані, а в руйнуванні Сполученими Штатами самої логіки союзності. Адміністрація Трампа відмовилася від Європи як геополітичного союзника, розраховуючи чи то на особливе порозуміння з РФ і Китаєм, чи то на якусь іншу, простішу схему великодержавної гри. США очікують від європейців безвідмовності в наданні ресурсів для війни та повоєнного відновлення, але без визнання Європи повноцінним співтворцем світового порядку. Сьогодні вони не можуть скласти докупи власну систему союзів від Атлантики до Перської затоки.

Тому якщо США справді хочуть отримати союзний ресурс для переможного завершення чергової війни в Перській затоці та безпечного повернення американських військ додому, доведеться переглянути ставлення до НАТО як до локальної європейської історії, потрібної тільки для закупівель американської зброї під тиском російської загрози. Наразі США самі ж позбавляють старих союзників можливостей та інструментів для їхньої допомоги.

Джерело

Парад перемоги, який 9 травня традиційно проходить у Москві й в більшості великих міст РФ, цього року може бути скасований або проведений в усіченому форматі – у Кремлі побоюються атаки з боку ЗСУ, також ходять чутки про те, що на диктатора Володимира Путіна нібито готується замах. Про це на YouTube-каналі The Breakfast Show розповів військовий експерт Юрій Федоров, передають Патріоти України.

Зокрема, його попросили прокоментувати інформацію про те, що наразі влада обмірковує можливість скасування або перенесення параду в Калінінградській області, Москві та Санкт-Петербурзі. “У Москві відбувається щось цікаве, на мій погляд. Навіть – дивне. Що таке Парад перемоги для російської еліти…? Це приблизно те саме, що для Російської православної церкви, наприклад, святкування Великодня чи Різдва. Уявіть собі, що Патріарх Кирило скасовує у всіх російських церквах святкування Великодня – це ж скандал! Те саме можна сказати щодо скасування або перенесення Параду перемоги 9 травня”, – підкреслив аналітик.

За його словами, 9 травня – священний день для російської еліти, для російської пропаганди та взагалі – для сучасної Росії. Водночас зараз, за його словами, з’явилися чутки про те, що з Москви парад може бути перенесений, наприклад, кудись до Сибіру, що суттєво знизить значущість, важливість цього заходу.

“Чому в Сибір, коли він завжди проходив на Червоній площі, навіть під час війни Великої Вітчизняної війни (Другої світової війни – ред.) на Червоній площі проходили паради і нічого страшного не траплялося… Навіть Верховний головнокомандувач тоді особисто був там, на Мавзолеї”, – сказав Федоров.

За його словами, основний аргумент перенесення чи скасування параду – загроза, яку можуть становити, зокрема, українські ракети “Фламінго”. З іншого боку, зазначає експерт, скасування заходу означає, що в Москві “все не так просто” і загроза з боку України розглядається, як щось дуже суттєве.

“Уявіть собі: проходить парад… починається рух колон, на трибуні знаходиться Верховний головнокомандувач (Путін – ред.) в оточенні охорони, ветеранів і раптом оголошується ракетна загроза. І справді, якісь ракети летять у бік Москви, і в цей час Путін підтюпцем біжить кудись у бік Мавзолею…”, – зазначив експерт.

У Китаї представили оновлену експортну версію основного бойового танка VT-4, яку оснастили комплексом активного захисту. Це ще більше посилює конкуренцію з Росією на традиційних для неї ринках озброєнь. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на Defense Express.

Зазначається, що бойова машина призначена для Алжиру, який є одним із найбільших операторів російських танків Т-90. На користь цього свідчить і той факт, що китайський VT-4 під час випробувань у 2024 році перевершив версію Т-90С.

Також танк отримав низку змін у конструкції: посилені борти з динамічним захистом, оновлену форму маски гармати, інше розташування фар та нову оптико-електронну систему спостереження.

Ключовою ж відмінністю стала наявність комплексу активного захисту, який суттєво підвищує живучість танка. Це дає йому перевагу над російським Т-90М, для якого подібні системи досі не запущені в серійне виробництво.

Видання наголошує, що якщо дійсно підтвердиться придбання, чи просто інтерес Алжиру до китайських танків, то це буде черговою ознакою поступової втрати окупантами клієнтів. «Цьому могла посприяти досить сумнівна ефективність російської бронетехніки на повномасштабному полі бою», – пояснюють експерти.

До слова, Osint-дослідник Jompy опублікував оновлений аналіз бронетанкових резервів Росії на основі супутникових знімків та інвентаризаційних перевірок. Більшість транспортних засобів, що залишилися на зберіганні, знаходяться в поганому стані, залишаючи лише кілька десятків танків, які можна назвати «придатними».

«Росія вичерпала більше половини своїх запасів бронетехніки та артилерії і все більше покладається на старі, зношені машини та деталі, вилучені з інших машин, щоб підтримувати боєздатність своїх підрозділів», – йдеться у дослідженні.