Категорія: Записи

Довгоочікуваний візит президента США Дональда Трампа до Пекіна нарешті відбувся. Він радикально відрізнявся від попереднього візиту 2017 року, коли США були єдиним і беззаперечним гегемоном, головною проблемою була Сирія, а до відкритої агресії в Європі залишалося пʼять років. Цього разу американський лідер прямував до Пекіна, маючи у багажі фактичний провал посередницьких зусиль Вашингтона в так званих мирних переговорах між Україною й Росією; тотальну невизначеність, якщо не сказати різкіше, яка й досі зберігається навколо війни США та Ізраїлю проти Ірану; рішення Верховного суду, яким було скасовано 10% тарифи «проти всіх і на все», й створення фонду в 150 млрд дол. для повернення стягнених тарифів. Упродовж року Трамп примудрився пересваритися ледь не з усіма стратегічними союзниками (крім, можливо, Ізраїлю та Японії), що проявилося, зокрема, в розбіжностях щодо методів розблокування Ормузької протоки; розпочав виведення частини військ США з Європи, яке свідчить про поглиблення розколу в НАТО; ухвалив рішення про вихід США з 66 міжнародних організацій. Важко було уявити більш несприятливі для Вашингтона обставини для проведення доленосних переговорів із Китаєм, який виявився чи не головним бенефіціаром сучасного геополітичного хаосу і, на словах, послідовним прихильником побудови стабільного миру в інтересах процвітання всього людства.

Упродовж минулого й поточного років Пекін із візитами відвідали глави Австралії, Франції, Нової Зеландії, Грузії, Португалії, Сербії, Словаччини, Іспанії, ЄС, Фінляндії, Ірландії, Південної Кореї, Сполученого Королівства, Уругваю та Німеччини. Порядок денний усіх цих візитів включав питання економічної співпраці, оскільки в умовах хаотичної й нічим не обґрунтованої тарифної політики Трампа навіть найближчі союзники були просто змушені шукати шляхи диверсифікації експорту. Уважний аналіз змісту переговорів, насамперед європейських лідерів із їхніми китайськими партнерами, свідчить про наміри збільшувати експорт до Китаю продукції сільського господарства, тоді як Китай отримував доступ до ринків продукції з високою доданою вартістю. Минулого року позитивний торговельний баланс КНР сягнув 1,2 трлн дол., і водночас зовнішній борг США побив усі рекорди.

Буквально перед візитом Трампа Сі Цзіньпін заборонив китайським компаніям дотримуватися санкцій, запроваджених США проти Ірану, а також запустив систему торговельних розрахунків з Індонезією, яка не використовує долар. Раніше ще низка країн АСЕАН почала використовувати аналогічні системи зі своїм найбільшим торговельним партнером — КНР. Як свідчать інсайдери, коли європейці мали намір порушити гострі питання щодо прав людини чи регіональних зазіхань КНР, Пекін наполягав, аби такі заяви озвучували виключно у вузькому колі, а на пресу виносили тільки позитивні аспекти співпраці. Цілком очевидно, що намагання кожної із зацікавлених країн Заходу вирішити свої торговельні проблеми наодинці з КНР спрацювало на користь Пекіна, який без жодних проблем знаходив чутливі місця в кожному конкретному випадку — чи то шотландське віскі, чи австралійське вино, чи іспанська свинина. Спільної позиції ЄС в умовах дестабілізаційних дій Вашингтона так і не було сформовано.

Напередодні візиту очікувалося, що переговори стосуватимуться постачання американської сої, літаків «Боїнг», фентанілу, можливо, ситуації навколо Тайваню й Ірану, а «перемирʼя» у галузі рідкісноземельних металів буде продовжено. Попри заяви Трампа про «фантастичні» відносини з очільником КНР, ніхто й не очікував, що зустріч двох лідерів, які формують реальність у вигляді G2, призведе до появи обрисів нового світового порядку. Участь великого й дуже великого американського бізнесу у візиті була радше декорацією, парадом трильйонних компаній, аніж намірами сприяти їхнім інвестиціям у КНР.

Китайські очікування від візиту було викладено в редакційній статті у «Глобал Таймс», яка закликала до спільного вирішення глобальних проблем двома провідними економіками. На знак прагнення Пекіна до співпраці до США відправлять двох панд — Пін Піна та Фу Шуан, а щоби було зрозуміло, з ким насправді Пекін вирішуватиме майбутнє людства, до Китаю з візитом вже незабаром прибуде Путін, а перед ним — премʼєр-міністр Пакистану Шахбаз Шариф. За свідченням російських і китайських джерел, із російським лідером Сі Цзіньпін обговорюватиме глобальні питання безпеки й архітектуру побудови нового світового порядку. Звісно, жодної архітектури з Путіним не буде, але треба визнати, що до світового безладу, який панує нині на міжнародній арені, найпідготовленішим виявився Китай. Це відкрито визнають навіть у Москві.

Як і очікувалося, практичні результати переговорів легко вмістити в одному абзаці. Китай начебто погодився придбати 200 літаків «Боїнг» (американці розраховували на 500), розглянути питання про закупівлю американської нафти (як же ж не заробити на іранській війні?), сої та яловичини (інтереси фермерів-виборців — у пріоритеті). Обидві країни заявили про неприпустимість закриття Ормузької протоки (тільки кожна — з власних міркувань) і набуття Іраном ядерної зброї, необхідність забезпечити стабільність у Тайванській протоці. З боку Пекіна прозвучали дуже категоричні месиджі щодо неприпустимості незалежності Тайваню, але вони звучали й раніше. Президент Трамп від публічних коментарів на цю тему утримався.

Обережні оптимісти з-поміж китайських експертів вважають, що цей саміт перевів відносини «тактичної стабільності», яка існувала з жовтня минулого року, в режим «стратегічної стабільності», й навіть почали говорити про «історичний» етап у двосторонніх відносинах. Щонайменше це є перебільшенням. Надії на стратегічний консенсус щодо Тайваню та правил суперництва у галузі технологій (штучного інтелекту) не виправдалися. Також не виправдалися сподівання Токіо, що Трамп перед самітом із Сі відвідає Японію, щоб обговорити регіональні виклики, з якими стикаються союзники США у Східній Азії. Натомість до Токіо приїхав міністр фінансів Скотт Бессент, якого насамперед турбував занадто низький курс єни. Наразі Токіо працює над телефонною розмовою прем’єрки Такаїчі з Трампом, аби по гарячих слідах зрозуміти, чи відбулися сепаратні домовленості, які потрібно враховувати в часи, коли Японія кардинально переглядає свою безпекову політику. Якщо США покинуть Східну Азію наодинці з КНР, це буде гірше, ніж залишити Європу наодинці з Росією. Найменш негативною характеристикою такого розвитку подій серед усіх можливих буде слово «катастрофа».

У Пекіні відбулася зустріч лідерів, які уособлюють не стільки протилежні концепції розвитку — капіталістичну й комуністичну, скільки хаос і порядок, непередбачуваність і систему. Обидва лідери мають майже нічим не обмежені повноваження впливати на світові справи, й ті, хто голосно закликає їх до порозуміння, водночас побоюються здійснення своїх бажань. Насправді ніхто сьогодні не береться передбачити, яким буде новий світ у форматі G2, з огляду на те, що США самі створили собі конкурента й самі себе обмежили в глобальних цілях.

Цей саміт іще раз показав, що за красивою риторикою та взаємними компліментами ховаються цілком практичні меркантильні інтереси, а політика стратегічної невизначеності, яка є основою двосторонніх відносин США та КНР із часів Ніксона й Мао, зберігатиметься недоторканною. Чи не найпромовистішою цитатою з виступу Сі Цзіньпіна під час переговорів, яку наводить агентство Сіньхуа, є згадка про пастку Фукідіда: «Чи можуть США та КНР подолати пастку Фукідіда й створити нову парадигму відносин великих країн? Чи можемо ми разом відповісти на сучасні виклики й принести більшу стабільність у світ? Чи можемо ми побудувати світле майбутнє для наших двосторонніх відносин разом в інтересах процвітання наших народів і майбутнього людства? Ці питання є життєво важливими для історії, світу і людей». У цьому контексті залишається незрозумілим, хто, з погляду Сі, є сучасною Спартою, а хто — Афінами. Так, цілком очевидно, що обидва лідери хочуть увійти в історію. Під час урочистої вечері Сі підняв тост за Трампа, заявивши, що «велике омолодження китайської нації» та рух президента США «Зробимо Америку знову великою» «цілком можуть іти пліч-о-пліч». Питання, які саме шляхи вони для цього оберуть. Наступний раунд відбудеться 24 вересня, коли до США попрямує Сі Цзіньпін.

Джерело

Колір пивної пляшки – це не просто візуальний вибір, він насправді відіграє важливу роль, і, як виявилося, без нього ваше пиво може мати зовсім інший смак, передають Патріоти України.

Покупці лише зараз усвідомлюють, що колір пивної пляшки – це не лише питання бренду. Від насиченого бурштинового до темно-зеленого, це тоноване скло насправді виконує життєво важливу функцію, і без нього ваше пиво може мати зовсім інший смак, пише Express.

Дивовижне пояснення кольору зводиться до того, як пиво реагує на світло. Хміль, інгредієнт, що відповідає за значну частину характерного смаку та аромату пива, дуже чутливий до ультрафіолетового та синього світла.

Під впливом цього світла він починає розщеплюватися та утворювати нові сполуки, які можуть надавати пиву неприємного, злегка “підступного” запаху.

Щоб боротися з цим, більшість пива продається в темніших пляшках, зокрема з бурштинового скла, яке допомагає фільтрувати довжини хвиль світла, що викликають реакцію. Зелені пляшки пропонують певний ступінь захисту, хоча й значно менший, тоді як прозоре скло робить пиво майже повністю вразливим.

Незважаючи на це, пиво все ще продається у прозорому або світлішому склі, часто тому, що воно виглядає привабливіше на полиці або підкреслює колір напою.

Це також пояснює, чому одне й те саме пиво може мати дещо інший смак залежно від того, де і як воно зберігалося.

Пляшка, що стоїть під прямими сонячними променями, чи то у вітрині магазину, чи на літньому барбекю, значно більше схильна до розвитку цих неприємних присмаків, ніж та, що зберігається в прохолодному, затіненому місці.

Для проведення 9 травня параду російське командування стягнуло до Москви засоби протиповітряної оборони з інших регіонів – по суті, оголивши більшу частину не тільки європейської частини РФ, а й глибоко тилової. І це на тлі того, що сама по собі столиця країни-агресорки і Московська область ще з часів СРСР вважалися найзахищенішими в питаннях ППО зонами. Але станом на 2026 рік у цьому вже є великі сумніви.

У ніч проти 4 травня буквально за 6 км від Кремля український дрон, пригнічений російською системою РЕБ, влетів у багатоповерхову будівлю. При цьому він подолав російську ешелоновану ППО, яка посилено формувалася навколо Москви напередодні параду – для чого в область і саму столицю стягнули десятки одиниць засобів малого, середнього і великого радіусу дії.

По суті, той одиничний наліт найяскравішим чином і продемонстрував, що сформовані навколо Москви кільця протиповітряної оборони не гарантують достатнього рівня безпеки від слова зовсім.

У чому причина? У нестачі саме засобів протидії чи їхньої технологічної відсталості? Можливо і те, і інше разом узяте. Але це відомо виключно вищому російському військово-політичному керівництву. Середньостатистичному ж плебсу просто кажуть, що “все під контролем”.

Мляві кільця Москви

Ще у 2023 році з’явилася інформація про те, що ППО навколо столиці Росії посилюється додатковими засобами. Їх розміщували не тільки на баштах, що зводяться в області та околицях Москви, а й безпосередньо на дахах адміністративних будівель.

Що примітно, це були переважно комплекси малого радіусу дії “Панцир-С1”. Він розроблявся як сучасна і високотехнологічна заміна радянського, морально і технічно застарілого ЗРГК 2С6 “Тунгуска”, а за результатом виявився значно менш ефективним. Але давайте докладніше.

У 2015 році перші ЗРГК “Панцир-C1” з пафосом і широкою рекламою були поставлені в Сирію для забезпечення прикриття російського угруповання на базі Хмеймім, де вони зганьбилися за всіма категоріями.

Під час першого ж нальоту на базу дронів (дозвукових малогабаритних цілей, для боротьби з якими і були створені ці комплекси) “Панцир-С1” знищив три дрони, використавши 13 зенітних керованих ракет. Тобто, навіть не гарматні засоби, а саме – дорогі ЗКР.

Зі свого боку. зенітний ракетний комплекс”Тор-М2У” того дня знищив чотири дрони, використавши п’ять ЗКР.

У відкритих джерелах є статистика, згідно з якою з квітня по жовтень 2018 року ЗРК “Тор-М2У” знищив 80 дронів противника в Сирії для прикриття бази Хмеймім, використавши 100 ЗКР. А ось “Панцир-С1” збив лише 19% цілей.

З досвіду бойових дій у Сирії якраз і з’ясувалося, що цей комплекс значно менш ефективний за стару радянську 2С6 “Тунгуску”, а його автоматична гармата 2А38М не справляється з високоточним ураженням навіть дозвукових цілей, що летять низько, і переважно доводиться покладатися на ракетне озброєння.

Зі свого боку, наведення зенітних керованих ракет у “Панцир-С1” також мало свої недоліки. Наприклад, в умовах багатоповерхової забудови ракета насилу захоплювала ціль і часто вражала саме верхні поверхи будівель, що дуже добре проявилося у 2022–2023 роках під час відбиття нальотів українських дронів – і проявляється досі.

Саме через це ЗРГК “Панцир-С1” почали встановлювати на пагорби – на вежі та дахи будівель. А для Москви навіть приволокли “Панцир-СА”, спеціально спроектований для несення служби в Арктиці. Це давало змогу не тільки компенсувати брак комплексів, а й завдяки розміщенню 18 напрямних ЗКР підвищувало ймовірність перехоплення цілі.

Загалом же для прикриття Москви і області були залучені як старі радянські засоби, так і сучасні російські, що створюють ешелоновану оборону малого, середнього і великого радіусу дії.

До складу захисту столиці РФ, крім уже згаданих вище 2С6 “Тунгуска”, ЗРГК “Панцир-С1” і ЗРК “Тор-М2”, входили і комплекси ЗРК 9К33 “Оса”, 9К35 “Стріла-10”, ЗРК середнього радіусу дії “Бук-М1/2/3”, а також ЗРК великого радіусу дії С-300/400.

Для забезпечення цього прикриття довелося оголити більшу частину європейської частини РФ й ті регіони, де на 9 травня було скасовано парад – і вони залишилися без протиповітряної оборони на догоду безпеці Москви.

І навіть попри такі безпрецедентні заходи безпеки і насиченість окремо взятої локації засобами ППО, впевненості в безпеці у російського військово-політичного керівництва не було.

Грубо кажучи, Росія навіть у найідеальнішому випадку, використовуючи всі наявні в неї засоби ППО, не здатна забезпечити собі достатньо високий захист від ударів із повітря. І усвідомлення Кремля, а також побоювання з цього приводу були яскраво продемонстровані саме напередодні 9 травня.

Але як би це дивно не звучало, систем протиповітряної оборони у РФ з кожним днем стає насправді не більше, а все менше і менше.

Сніжний ком втрат

Від початку повномасштабного вторгнення в Україну російські війська втратили знищеними, пошкодженими і затрофеєними понад 1 370 засобів ППО – таких як зенітні установки, ЗРГК, ЗРК, РЛС, РЕБ та інші системи.

Загалом, втрати РОВ на сьогодні сягнули рівня абсолютного невідшкодування навіть у разі настання миру на наступні 10 років! Все вірно, навіть через цей час Росія не зможе відновити той потенціал, що був нею втрачений за чотири з гаком роки.

Нині ж РОВ щомісяця втрачають від 20 до 30 засобів ППО, переважно малого радіусу дії, за якими українські Сили безпілотних систем влаштували масштабне полювання з практично щоденною результативністю – як на тимчасово окупованих територіях, так і в російському прикордонні.

Щонайменше одна російська система ППО уражається за 1-2 дні.

При цьому показники виробництва нової продукції в Росії далекі від темпів втрат.

Наприклад, ЗРГК “Панцир-С1” виробляються приблизно 1-2, максимум 3 одиниці готової продукції на місяць – або від 12 до 24 на рік. Аналогічно, але більш енерговитратно, ЗРК “Тор-М2” і ЗРК “Бук-М3”.

Тобто, на місяць Сили оборони України сумарно знищують річний потенціал виробництва одного з типів російських засобів ППО.

Виходячи з таких показників і загальної динаміки, до кінця 2026 року в Росії залишиться засобів ППО, яких ледь вистачить для захисту Москви і низки резиденцій Володимира Путіна – без абсолютної гарантії надійності такого захисту.

Йшов п’ятий рік війни.

Однак це не допомогло. За пів місяця окупаційна армія захопила близько 50 км². А це є найменшим травневим показником з 2024 року. Два роки поспіль травень був місяцем тотального наступу під покровом “зеленки”. А цього року триває тенденція скорочення динаміки не тільки окупації, а й будь-якого просування вперед, навіть через сірі зони.

ЗСУ має успіхи на прикордонні Харківщини

Одним із показових прикладів провального наступу росіян є ситуація в районі Вовчанська, де наші захисники тримають оборону вже понад 730 днів. У травні кількість штурмів на Харківському прикордонні зросла вдвічі. Але результат виявився зворотним. Ворог не лише не просунувся вперед, а й через втрати живої сили був змушений відступити на двох ділянках. Зокрема Сили оборони зуміли звільнити село Вільча й відкинути ворога ближче до Вовчанська, в якому, до слова, ЗСУ утримують кілька південних кварталів.

За останні пів року окупанти змогли форсувати річку Вовча, по якій тривалий час пролягала лінія фронту, та розвинути своє просування на південь і в самому Вовчанську, і на захід від нього. При цьому їхні штурмовики регулярно забігали як у Вільчу, так і в Симинівку, що на 5 км південніше від Вовчанська. Таким чином ворог хотів перерізати нам логістику, щоб врешті остаточно захопити місто.

Зараз же звільнення Вільчі продемонструвало, що російська армія не має спроможностей для наступу, а дефіцит піхоти спричиняє відхід з уже зайнятих позицій. Чи матиме ця тенденція продовження і чи зможуть ЗСУ відкинути окупантів знову на інший берег річки, побачимо в найближчі місяці. Однак є ознаки того, що наше командування розглядає такий сценарій. Адже одночасно зі звільненням Вільчі Сили оборони відбили також село Старицю й зайняли половину великого лісового масиву на північ від нього. А це вже дії, спрямовані на витіснення окупантів із правобережжя Сіверського Дінця, де вони закріпилися ще від початку наступу на Вовчанськ рівно 2 роки тому.

Ще далі на схід на Харківському прикордонні 129 бригада ЗСУ звільнила село Одрадне, а також значну територію довкола нього всього 19 км². Ворог захопив цю територію в листопаді минулого року із перспективою розвинути наступ на Великий Бурлук, щоб перерізати логістику до Куп’янська і вийти нашим оборонцям цього міста у тил. Але за пів року наступу на цій ділянці прикордоння росіяни змогли заглибитися максимум на 5 км углиб України. Тепер же наші військові відкинули ворога знову до кордону, якраз у місці найбільшого прориву. Нагадаємо, що у квітні Сили оборони звільнили сусіднє село Амбарне. За сукупністю всі ці дії фактично зірвали будь які спроби продовжити наступ на Великий Бурлук на цій ділянці кордону.

Фронт поступово наближається до Слов’янська

Цього року з наростанням дронової компоненти бої за контроль над лісовими масивами матимуть особливе значення – бо не тільки це спосіб закріпитися й вижити, а й шлях до прихованого просування.

Ворожі ДРГ зараз використовують ліси на Слов’янському фронті в районі Святогірська, щоб максимально наблизитися до Слов’янська. Так, Сили оборони виявили та знищили кілька окупантів у селах Тетянівка і Пришиб, що вже далеко в нашому тилу на правобережжі Сіверського Дінця.

І це при тому, що бійці 3-го армійського корпусу місяцями тримають непорушною лінію фронту біля Новоселівки і Дробишевому, що на північ від Лимана. Тож наразі не йдеться ані про наступ на Святогірськ, ані про закріплення в цьому районі. Поки що це поодинокі розвідувальні випадки. Але ця негативна тенденція вказує на реальність загрози й розкриває найближчі наміри росіян.

Тим паче, саме на сході від Слов’янська і Краматорська є єдина ділянка фронту, де ворог має стабільне просування вперед. Не став винятком і цей тиждень. Окупанти закрили велику кишеню в 4,5 км кв. між Закітним і Різниківкою, а також розширили зону боїв аж до Кривої Луки, що є серйозною загрозою оточення наших оборонців у Закітному.

Днями ворог пробився на 4 км крізь сіру зону, зайняв більшу частину Різниківки й закріпився в Калениках. Таким чином він націлився на закриття ще більшої кишені, у 60 кв. км, між Калениками і Никифорівкою. Головна мета – вийти широким фронтом для наступу на наш укріпрайон у Рай-Олександрівці. Дуже погано, але ворожі штурмовики вже доходять до її околиць. А це пришвидшить захоплення цієї великої кишені.

Однак після зміни командуючого, відповідального за цей напрямок, ЗСУ почали більш ефективно протидіяти. Завдяки локальній контратаці нам вдалося відкинути росіян із Липівки та Никифорівки.

Ще далі на південь, уже на Краматорському фронті, росіяни мали просування в районі Привілля та Федорівки Другої. Тут вони значно розширили зону боїв вздовж каналу “Сіверський Донець – Донбас” і наступають у напрямку ще одного нашого укріпрайону поблизу Малинівки. Наразі Сили оборони тримають лінію фронту вздовж каналу і не дають окупантам перебратись на інший бік.

Ситуація у Костянтинівці щодня погіршується, окупанти в місті

На північ від Часового Яру тривають активні зустрічні бої. Росіяни мали невелике просування біля Маркового, а ЗСУ натомість відкинули їх від Віролюбівки. Утримання цієї ділянки фронту є критично важливим для наших захисників у Часовому Ярі, які, своєю чергою, прикривають лівий фланг Костянтинівки. Цього тижня накати штурмовиків на Часів Яр стали більш масовими – аж настільки, що нашим військовим довелося використовувати касетні боєприпаси.

І все ж окупантам вдалося збільшити зону закріплення на схід від Костянтинівки, в районі Предтечиного. Майже вся південна частина Костянтинівки перейшла в сіру зону боїв з інфільтрантами. Однак ситуація з кожним днем погіршується. Зі сходу росіяни охоплюють місто, використовуючи великий ліс, вони наступають на Новодмитрівку та все частіше отримують можливість заглибитися в саме місто.

Аналогічна ситуація – із західного флангу. Там вони через Іллінівку, а потім використовуючи ліси на берегах озер та оминаючи міську забудову, намагаються проникнути аж до північних кварталів Костянтинівки. Одночасно росіяни заходять у центральні райони міста, де пробують закріпитись у промислових зонах.

Днями бійці 100-ї волинської бригади, що з тероборони виросла в одну з найбільш технологічних механізованих бригад, показали спецоперацію, яку вони провели кілька тижнів тому. Ворог закріпився в будинку на території Цинкового заводу. Для його ліквідації бійці використали 3 наземні дрони. Один відволікав увагу, інший, начинений вибухівкою, став дроном-камікадзе. Врешті третій дрон підвіз ще більше вибухівки, якою наші штурмовики підірвали весь будинок із росіянами. Це не просто спецоперація. Це приклад, як потрібно воювати в сучасних умовах, мінімізуючи ризик для людей. Це шлях до нашої перемоги.

Формула перемоги від Мадяра

Командувач Сил безпілотних систем Роберт Броуді, або просто “Мадяр”, розробив просту формулу деокупації України, яку назвав “Стандарт 10”. Командир відзначає, що в середньому ударний дроновий екіпаж у ЗСУ знищує трьох росіян на місяць, тоді як у СБС – 15 окупантів, а найкращі екіпажі ліквідовують аж 30. Мадяр вказує, що без збільшення кількості ЗСУ та боєприпасів, а лише удосконаливши координацію та управління, можна довести середню кількість знищених окупантів одним екіпажем до десяти осіб на місяць, що подвоїть темпи демілітаризації росармії.

“Ми будемо мати дуже гарний результат за дуже короткий проміжок часу. Відчуємо нестачу противника на фронті негайно. Вони не встигнуть переглянути свою мобілізаційну політику і в короткі терміни подвоїти залучення особового складу. Адже мова йде про 70 тис. військових щомісячно”, – резюмує командир СБС.

Враховуючи неспроможність путінської влади провести швидку масову мобілізацію та відсутність у ворога великих стратегічних резервів, навіть часткова реалізація цього простого плану Мадяра може мати доволі швидкі та несподівані для окупантів наслідки на фронті. І замість великого наступу в росіян може вийти великий відступ. Головне в цій ситуації – що час тепер знову працює на нашому боці.

Джерело

Українські імена несуть потужний заряд історичної пам’яті та національної ідентичності, і це особливо дратує сусідів зі сходу. Вони розповідають про князів Київської Русі, видатних письменників та героїв, які творили українську державність, зазначають Патріоти України.

Ці імена мають глибоке коріння в нашій культурі та підтверджують зв’язок з Київською Руссю, яку Москва намагається привласнити.

Кожне з них пов’язане з конкретною постаттю або подією, що формувала український народ протягом століть, і це факт особливо болісно сприймається у РФ.

Чоловічі імена, які бісять росіян

Богдан означає «Богом даний» і символізує духовну силу українського народу. Святослав поєднує святість і славу — це ім’я носили князі Київської Русі, і їхня спадщина викликає особливе роздратування у Кремля. Ярослав перекладається як «яра слава» і також належить великим українським правителям, що правили з Києва.

Данило та Роман — імена королів Данила Галицького та князя Романа Галицького. Остап походить від «Євстафій» і особливо популярне в Західній Україні.

Тарас носить особливе значення як ім’я Тараса Шевченка, символу українського відродження. Максим нагадує про Максима Залізняка, ватажка Коліївщини. Агафій також входить до традиційних українських імен з давньою історією.

Орест. – Мабуть нагадує типовому росіянину побиття “ментами” та неприємну ніч в КПЗ , або 15 діб у камері.

Жіночі імена української традиції

Соломія — західноукраїнське ім’я з міцними культурними коренями, що підкреслює регіональну українську ідентичність. Леся прославилася завдяки Лесі Українці, видатній письменниці. Мирослава означає «мирна слава» і продовжує княжу традицію іменування часів Київської Русі.

Богдана — жіноча форма від Богдан з тим самим духовним значенням. Василина, Параска та Квітослава належать до автентичних українських імен. Ці імена не просто красиво звучать — вони несуть історичну пам’ять про Київську Русь як українську державу.

Питання про те, що відбувається після смерті, залишається одним із найскладніших у науці та філософії. Чи зникає свідомість разом із мозком, чи існує щось більше — те, що багато хто називає душею? Книга Стефана Аллікса «Смерті не існує» досліджує саме цей феномен через призму наукових і особистих історій, передають Патріоти України.

Йдеться про так звані передсмертні або околосмертні переживання — досвід людей, які були на межі смерті або пережили зупинку серця і клінічну смерть.

Що бачать люди під час клінічної смерті
У багатьох описах повторюються схожі елементи: відчуття виходу з тіла, спостереження за власним тілом ніби з боку, яскраве світло, відчуття спокою та присутності померлих близьких. Деякі люди також розповідають, що перед ними ніби «проносилося все життя».

Дослідники зазначають, що такі свідчення надзвичайно схожі між собою, навіть якщо люди з різних країн і культур не мали можливості впливати одне на одного.

Що говорить наука
Феномен околосмертних переживань почав активно вивчатися з 1970-х років після роботи лікаря Раймонда Муді. Після публікацій його досліджень тисячі людей почали ділитися схожими історіями.

Одне з ключових питань, яке досі обговорюється в науковому середовищі: чи можливе свідоме переживання, коли мозок майже або повністю не функціонує.

Деякі нейробіологи, зокрема представники дослідницької групи Coma Science Group, вважають, що такі переживання є результатом процесів у мозку — зокрема змін нейромедіаторів під час критичних станів.

Інші вчені, наприклад кардіолог Пім ван Ломмель, припускають протилежне: що свідомість може існувати незалежно від мозку, а клінічна смерть лише «відкриває» цей стан.

Чому це викликає суперечки
У дослідженні, опублікованому в журналі The Lancet, серед 344 пацієнтів, які пережили зупинку серця, близько 18% повідомили про околосмертні переживання. Це стало підставою для нових дискусій у медицині та нейронауці.

Проблема полягає в тому, що такі досвіди складно перевірити або відтворити в лабораторних умовах. Саме тому вони залишаються однією з найбільших загадок сучасної науки.

Попри різні пояснення, дослідники погоджуються в одному: досвід клінічної смерті часто кардинально змінює людей і їхнє ставлення до життя.

Уряд продовжує роздавати гроші “всім по трохи”, але одночасно готує нове підвищення податків.

Кешбек, “зимова тисяча”, виплати на пальне — влада витрачає десятки мільярдів гривень на програми, які вже критикують економісти та міжнародні партнери.

Чому під час війни 45-50 мільярдів йдуть на популізм, а не на оборону, медицину чи підтримку тих, хто реально цього потребує?

Хто буде платити за ці “подарунки”?

І чому після роздач уряд знову шукає гроші через нові податки?

Всі цифри, приклади та справжні наслідки такої політики — у цьому відео.

00:00 – Уряд готує підвищення податків і одночасно продовжує популістичні виплати

01:24 – Мінекономіки звітує про кешбек і нові компенсації: що саме продовжили на два роки

03:54 – Експерти називають програми уряду неефективними: скільки грошей уже витратили

06:38 – “Зимова тисяча”, кешбек і “єБак”: хто реально отримує гроші з бюджету

10:54 – 30 мільярдів на популізм: як ці кошти могли піти на медицину та соцзахист

13:40 – МВФ, нові податки і реакція партнерів: чому за популізм доведеться платити всім

Джерело

Батьки новопризначеного очільника Київської міської прокуратури Сергія Ходаківського мають громадянство російської федерації. Про це йдеться в розслідуванні hromadske, передають Патріоти України.

Журналісти дослідили декларацію посадовця й звернули увагу на квартиру в місті Звягель Житомирської області, набуту 1998 року, яку Сергій Ходаківський вказує як свою власність. Але в декларації його брата — судді Соборного суду Дніпра Максима Ходаківського — зазначена ця сама квартира. І тут уже вказано, що вона належить не лише новому очільникові Київської прокуратури та його братові, а і їхнім спільним батькам. Водночас батьки, відповідно до декларації Максима Ходаківського, є іноземними громадянами.

Як з’ясували журналісти, батько нового очільника прокуратури столиці, Ходаківський Петро Броніславович, народився в селі Неборівка Житомирської області. Зараз йому 63 роки.

hromadske вдалося знайти російський паспорт Петра Ходаківського — як вказано у витоках баз даних, він отриманий 2007 року. Інформація про російський паспорт Ходаківського підтверджується й на сайті російської податкової, де можна побачити і його російський податковий номер.

Мати київського прокурора, Ходаківська Тетяна Миколаївна, народилась у селі Улашанівка на Житомирщині, їй 62 роки. Жінка також отримала російський паспорт, як вказано у витоках — 2008 року. Цей паспорт теж підтверджується на сайті російської податкової.

Відповідно до інформації, яка є в розпорядженні редакції, Тетяна й Петро Ходаківські офіційно вказували, що мешкають у місті Нижньовартовськ у росії.

У витоках баз даних ми також бачимо, що Тетяна Ходаківська працювала фельдшеркою-лаборанткою в Нижньовартовському протитуберкульозному диспансері. Цей заклад належить Ханти-Мансійському автономному округу Югрі й перебуває під управлінням регіональних органів влади.

Про це ж свідчать і соцмережі жінки з такими самими іменем і датою народження, як у матері прокурора. Світлина, на якій відмічена Тетяна Ходаківська, опублікована співробітницею Нижньовартовського протитуберкульозного диспансеру Валентиною Рубан, тобто її ймовірною колегою.

Їхні спільні фото, опубліковані 2018 року. У 2015 році жінки разом святкували «День перемоги»

На сторінці Тетяни Ходаківської є ще одна цікава світлина від 2015 року. Локація — Нижньовартовськ. На фото — Тетяна Ходаківська із чоловіком. Обоє — з георгіївськими стрічками. У коментарях до фото друзі Тетяни Ходаківської пишуть: «Привет, товарищи Ходаковские». І запитують, як справи у їхніх синів.

Тож журналісти припускають, що на цій фотографії зображені і матір, і батько нового очільника київської прокуратури Сергія Ходаківського та його брата, судді Максима Ходаківського.

У батька нового очільника столичної прокуратури, Петра Ходаківського, немає соцмереж. У відкритому доступі інформації про нього майже немає. Проте, відповідно до витоків із баз даних, чоловік працював ву акціонерному товаристві «РН-Снабжение». Компанія займалася складуванням та зберіганням, серед її найбільших замовників — уже тоді підсанкційна «Роснефть».

Акціонерне товариство «РН-Снабжение» було зареєстроване 2005 року, ліквідоване — 2018-го. Записи про роботу в цій компанії Петра Ходаківського стосуються щонайменше періоду з 2015 до 2018 року. І за цей період у компанії чоловік міг заробити понад 5,5 мільйона рублів, тобто близько 2,3 мільйона гривень.

Після ліквідації компанії її правонаступницею стала ТОВ «РН-Снабжение», яка займалася закупівлею, зберіганням і доставленням матеріально-технічних ресурсів для підприємств «Роснефти». В місцевих медіа підприємство називали «дочкою “Роснефти”». Відповідно до витоків із баз даних, з 2018 року і щонайменше до кінця 2021 року Петро Ходаківський працював саме тут. В ТОВ «РН-Снабжение» він міг заробити ще близько 7 мільйонів рублів, це приблизно 2,8 мільйона гривень.

Зв’язок Петра Ходаківського з «РН-Снабжение» підтверджують не лише витоки з російських баз даних, а й підписи його номера в телефонах інших користувачів.

Згодом «РН-Снабжение» реорганізували — компанію приєднали до «Самотлорнефтегаза», одного з ключових видобувних підприємств «Роснефти». У кінці жовтня 2025 року США запровадили щодо цього підприємства санкції. Є записи, які свідчать про те, що Петро Ходаківський працював у цій компанії ще 2021 року.

Ми звернулися із запитом до Служби безпеки, однак на момент публікації відповіді не отримали. hromadske також звернулось із питаннями щодо громадянства батьків і до керівника столичної прокуратури Сергія Ходаківського, і до судді Соборного суду Дніпра Максима Ходаківського.

Замість Максима Ходаківського на запит hromadske відповів голова Соборного суду Дніпра Вадим Гончаренко, повідомивши, що він «не знає запитуваної інформації». Згодом журналісти додзвонились і самому Максиму — той зазначив, що коментарі надасть його брат, Сергій Ходаківський, а також попросив надіслати йому запитання. На повідомлення журналістів Максим Ходаківський не відповів.

У Київській міській прокуратурі на запит не відповіли, але телефоном пообіцяли, що відповідь буде протягом місяця.

За 90 км від західної околиці Києва, серед густого соснового лісу на Житомирщині, розташований Коростишівський кар’єр – колишнє місце видобутку граніту, яке в останні роки перетворилося на одну з найпопулярніших туристичних локацій поблизу столиці, передають Патріоти України.

Travel_in_ukraine_with_me нагадує, що Коростишівський кар’єр туристи часто називають гранітним каньйоном. Сьогодні сюди приїжджають за неймовірними краєвидами, бірюзовою водою та відчуттям повного перезавантаження серед природи, хоча ще кілька десятиліть тому тут активно видобували граніт.

Як з’явився Коростишівський кар’єр?

За словами директора Коростишівського народного історичного музею Володимира Слівінського, який поспілкувався з журналістами Суспільного, кар’єри на цій території активно почали розробляти ще у другій половині 19 століття.

Як виглядає кар’єр: дивитись відео

Тут видобували граніт, а сам кар’єр працював до 1976 року. Після завершення видобутку територію поступово заповнила вода, і на місці промислового об’єкта утворилося мальовниче озеро.

Сьогодні глибина водойми сягає приблизно 15 метрів, а колір води змінюється залежно від пори року. Найчистішою вода, за словами фахівців, буває восени.

Чому це місце називають “скандинавською” локацією?

Коростишівський кар’єр вражає своїми пейзажами у будь-яку пору року, але навесні це місце виглядає особливо казково, розповідає IGotoWorld. Високі гранітні скелі, хвойний ліс, чисте повітря та спокійна вода створюють атмосферу, яка багатьом нагадує північні країни або навіть декорації до голлівудських фільмів.

Особливо ефектно тут виглядають скелі, що віддзеркалюються у воді, а також дерев’яний місток та невеликі стежки серед сосен. Туристи часто зізнаються, що після фото з кар’єру їм ставлять одне й те саме запитання: “Невже це в Україні?”.

Які фільми та серіали тут знімали?

Завдяки своїм незвичним пейзажам Коростишівський кар’єр неодноразово ставав локацією для українських фільмів та серіалів. Саме тут проходили зйомки стрічки “Сторожова застава”, а також серіалів “Нюхач” і “Відьма”. Скелясті береги, густий ліс та озеро створюють настільки кінематографічну атмосферу, що місце часто обирають і для фотосесій, відеозйомок та навіть весільних церемоній.

Що можна робити на Коростишівському кар’єрі?

Це місце давно стало справжнім центром активного відпочинку. Тут можна влаштувати пікнік біля води, гуляти серед соснового лісу, засмагати на скелях або плавати у прозорій воді влітку. Любителі екстриму приїжджають сюди заради скелелазіння та стрибків у воду зі скель, а ще тут популярні сапборди та кемпінг із наметами.

Для тих, хто шукає спокійнішого відпочинку, кар’єр стане ідеальним місцем для перезавантаження. Тут можна просто сидіти на березі, слухати шум сосен, дивитися на воду та насолоджуватися тишею далеко від міського шуму.

Дивіться також Де на Київщині знайшли скелет мамонта та що ще варто побачити у цьому старому селі

Коли найкраще приїжджати на кар’єр?

Найбільше туристів тут збирається влітку, однак багато мандрівників радять приїжджати саме навесні або на початку осені. У цей період природа навколо особливо яскрава, а людей значно менше. Найатмосферніший час – світанок або захід сонця, коли скелі та вода набувають золотистих відтінків, а весь каньйон виглядає по-справжньому магічно.

Якщо плануєте залишитися тут із наметами на вихідні, досвідчені туристи радять приїжджати ще у п’ятницю ввечері, адже в теплий сезон хороші місця біля води займають дуже швидко.

Як дістатися до Коростишівського кар’єру?

Найзручніше їхати сюди автомобілем трасою Київ – Житомир. Дорога займає приблизно півтори – дві години. Після в’їзду у Коростишів потрібно звернути ліворуч, далі дорога веде просто до кар’єру. Також дістатися можна громадським транспортом. Від метро “Житомирська” регулярно курсують маршрутки у напрямку Житомира, які проїжджають через Коростишів. Водія можна попросити зупинити біля кар’єру.

Директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу СБУ Віктор Ягун заявив, що світова ситуація перейшла в стадію системної нестабільності, яка вже не зводиться до окремих регіональних конфліктів, передають Патріоти України.

За його словами, війна в Україні більше не є ізольованою подією — вона стала одним із ключових вузлів нової глобальної напруги. Лінія протистояння простягається від українського фронту до Близького Сходу та Ормузької протоки, яка є критично важливим маршрутом для світових енергопостачань.

Ягун підкреслює, що сучасна війна в Україні набрала характеру виснаження: сотні бойових зіткнень, масове застосування дронів і постійний тиск без класичних проривів. У такій війні вирішальним стає не миттєва перевага, а здатність витримати довготривале навантаження.

Він також звертає увагу на трансформацію ролі України. На його думку, країна вже не сприймається лише як сторона конфлікту, а стає майданчиком, де формується модель війни майбутнього. Саме тут, за оцінками експерта, відбувається випробування нових військових технологій і підходів до оборони.

Окремо Ягун відзначає паралельну ескалацію на Близькому Сході. Напруження в районі Ормузької протоки, через яку проходить значна частина світової нафти, створює додатковий тиск на глобальну економіку. Це, за його словами, формує ефект взаємного підсилення криз у різних частинах світу.

Експерт вважає, що Росія та Іран діють як елементи одного глобального процесу дестабілізації: перша через військовий тиск у Європі, друга — через вплив на енергетичні ринки. У результаті світова система опиняється під одночасним навантаженням у кількох ключових точках.

На думку Ягуна, головна зміна полягає в тому, що світ уже не стикається з окремими війнами. Відбувається глибша трансформація — переформатування міжнародного порядку, де Україна відіграє одну з визначальних ролей у формуванні нової архітектури безпеки.