Категорія: Записи

“Ще одна причина, чому домогосподарки, вчителі, продавчині, менеджери та інші цивільні бажають смерті українським військовим – відсутність політичного процесу в країні. Мільйони людей незадоволені своїм становищем, життям, рівнем доходів, постійною небезпекою”, – пише експерт із ринку праці та військовослужбовець Сергій Марченко на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:

“В умовах мирного часу це незадоволення каналізується в політичний процес – люди підтримують політичні партії, які обіцяють розв’язати їхні проблеми, і критикують політиків, які не справилися.

В Україні зараз публічний політичний процес, практично, відсутній. Владою не задоволені багато людей, але критикувати владу не можна, а то Путін нападе. Але ж ця протестна енергія невдоволених людей нікуди не ділася! Вона шукає виходу. І знаходить вихід в агресії до комплектування війська і військовослужбовців.

По суті, захмарна агресія до виконання розпорядження президента про мобілізацію руками Збройних Сил є тим протестом, який народ може собі дозволити у час, коли самоцензура не дозволяє критикувати керівництво країни напряму.

Так само як зараз не можна критикувати керівників за мобілізацію, але можна критикувати виконавців мобілізації, у часи Помаранчевої революції працювала помаранчева стрічка.

Коли ти чіпляв помаранчеву стрічку, ти не казав нічого, за що тебе могли вигнати з роботи або засудити, але ти показував своє ставлення до банди Януковича.

Мені здається, медійна стратегія “закритих п*здаків”, нав’язана заляканому суспільству, була корисною лише кілька перших місяців після вторгнення, а потім працювала на зміцнення автократичної моделі влади, в якій всі рішення приймав Єрмак і 5-6 менеджерів. Ця модель показала повну неефективність, бо Україна надто велика, щоб нею можна було керувати одноосібно.

Сила демократії – саме в політичному процесі. Тоді політичні сили конкурують і не дають одне одному аж надто нахабно красти, а також пропонують суспільству осмисленні та ефективні рішення, щоб залишитися при владі.

Країна потребує здорового політичного процесу і здорової політичної конкуренції у владі замість монархії. Утримувати владу шляхом цькування армії, військовослужбовців, ветеранів і протиставлення цивільним – дуже небезпечна стратегія, яка може привести до неймовірно поганих наслідків.

У людей повинна бути можливість каналізувати свій протест на політиків, а не на армію. Бо армія – це точно не ті, хто створив людям проблеми, через які вони невдоволені”.

А замість них у регіон уже заходила б міжнародна машина стабілізації й відновлення за участю ООН — із перехідною адміністрацією та системою юстиції, місіями з підтримання миру, гуманітарними агентствами, міжнародними донорами. Так було раніше: коли воєнний результат, досягнутий США на чолі воєнної коаліції, ставав незворотним, Рада Безпеки ООН погоджувала правила нового життя й легалізовувала міжнародну присутність, а дружня до США невоєнна коаліція брала на себе наслідки війни та відповідальність за відновлення. Роль Європи була значною на етапі військової операції та визначальною на етапі повоєнного відновлення.

Чергова війна в Перській затоці могла б вписатись у відпрацьовану логіку союзної взаємодії. Однак цього не сталося: спочатку — через відмову США, тепер — через відмову традиційних союзників. Можливо, вже час знову скласти пазл коаліційної перемоги.

Союз двох із половиною у пошуках широкої коаліції

Іранська війна дає можливість краще зрозуміти, що сьогодні означають союзники для Сполучених Штатів. Можна побачити військовий компонент, геополітичне партнерство та політичну сумісність, які раніше мали спільний знаменник у стійкій групі країн, що вважалися союзниками США та формували те, що часто називали «інтересами Заходу». Тепер таких інтересів немає. В Ірані є американська коаліція у складі двох із половиною країн без перспектив дружнього повоєнного відновлення за участю Європи та Японії, хоча, можливо, за участю країн Перської затоки.

Зараз Сполучені Штати ведуть війну проти Ірану разом з Ізраїлем за підтримки Великої Британії, яка, зокрема, сприяє створенню міжнародної коаліції для відкриття Ормузької протоки. Але міжнародних проєктів повоєнного устрою Ірану немає. Китай і РФ через ООН намагаються не допустити капітуляції Ірану, зокрема просуваючи припинення вогню й пом’якшення мандата на відкриття Ормузької протоки. Це може бути в інтересах США, але це роблять не їхні союзники, й ціна сприяння може бути надвисокою.

Після воєнної перемоги США й Ізраїлю над Іраном, яка може бути ближчою, ніж здається, проглядається перспектива тягнути вже повоєнну ситуацію далі в тому самому складі двох із половиною. Інакше Іран знову впаде в обійми Китаю за російського сприяння. І це знецінить усі американські витрати на війну.

Як було раніше. Під час першої в новітній історії війни в Перській затоці 1990–1991 років зі звільнення Кувейту від іракської окупації після успішної фази військової операції під проводом США на рівні ООН було встановлено режим припинення вогню, запроваджено прикордонний моніторинг і механізм міжнародної відповідальності Іраку. США зберегли роль силового лідера й оператора негайної стабілізації, Кувейт відновлював власне державне управління та інфраструктуру, Японія стала головним невоєнним спонсором, направивши, крім грошей, іще й мінні тральщики, а Велика Британія, Франція, Бельгія, Італія, Німеччина, Нідерланди та Саудівська Аравія взяли на себе розмінування й відновлення безпеки навігації. У другій війні в Перській затоці 2003 року з повалення режиму в Іраку США та Велика Британія швидко виграли воєнну фазу, а далі Рада Безпеки ООН визнала їх окупаційними державами й визначила міжнародну роль у відновленні та розбудові. Союзники взяли на себе частину стабілізації на місцях, фінансування відбудови та підготовку нових сил безпеки.

На Балканах трансатлантична логіка врегулювання проявилася ще чіткіше. У Боснії і Герцеговині після Дейтонських угод 1995 року американський силовий компонент було вбудовано в ширшу міжнародну систему, в якій взаємодіяли ООН, НАТО і ЄС. Дуже схожою була схема в Косові до та після Кумановської угоди 1999 року.

У Сомалі після американської військової місії 1992–1993 років кризу було переведено у формат стабілізаційної місії ООН. На Гаїті 1994 року багатонаціональні сили під проводом США створили умови для міжнародної поліції та стабілізаційних механізмів.

В Афганістані після повалення режиму Талібану 2001 року ця сама схема виявилася набагато складнішою й зрештою зламалася, але починалося все за знайомим сценарієм: після активної воєнної фази відбулася Боннська конференція, Рада Безпеки ООН створила політико-правову основу, НАТО розгорнуло колективні сили ISAF, а ЄС, Японія та Саудівська Аравія долучилися до фінансування відновлення.

На Далекому Сході теж геть не все вкладалося в західну коаліційну модель. Камбоджа стала прикладом величезної міжнародної місії, яка, втім, виросла не з американської воєнної перемоги, а з політичного врегулювання під егідою ООН. Події в Індонезії 1965 року взагалі належали до іншого типу втручання — опосередкованого геополітичного впливу через проксі, без інституціоналізованої американської коаліції та міжнародної стабілізаційної машини.

Ця схема ніколи не була універсальною. У західній півкулі США часто брали на себе більшу частину відповідальності: Куба, Гаїті, Домініканська Республіка, пізніше — Панама. Проте й тут Вашингтон часто прагнув принаймні фасадної присутності міжнародних організацій.

Однак скрізь США мали опції: рухатись, розраховуючи на власні сили, чи залучати коаліцію. Поточна війна в Перській затоці — можливо, перша в новітній історії, коли опції для США дуже обмежені. Китай отримав шанс скористатися цим, запропонувавши США допомогу там, де вони вже хотіли б, але не можуть її отримати від союзників.

Індивідуальні американські союзи

Американське бачення союзів формувалося десятиліттями після Другої світової війни і, як видно з практики колективних дій, включало як воєнний, так і ширший геополітичний складник. Із приходом Трампа до влади в США загальна логіка не зникла, проте втратила політкоректність, без якої накопичені проблеми почали загострюватися на різних рівнях союзних комунікацій.

Стратегія національної безпеки США від листопада 2025 року називає широку мережу союзів одним із головних наявних засобів американської сили, але стверджує, що союзники й партнери занадто довго перекладали витрати на власну оборону на Сполучені Штати. Указ президента США від 6 лютого 2026 року про Стратегію передачі озброєнь «Америка передусім» встановлює, що пріоритет у відносинах надається тим партнерам, які вже інвестують у самооборону й мають критично важливу роль або географію для реалізації американської Стратегії національної безпеки, а самі продажі озброєнь мають працювати на реіндустріалізацію США.

Проблема в тому, як порахувати внески й прибутки в усьому комплексі союзних відносин — від купівлі озброєнь до геополітичної взаємодії. Тут у США очевидні провали. Відмова від політесу мала підштовхнути союзників до більшої спільної ролі, але коли Сполучені Штати справді почали діяти, виявилося, що без спільних інтересів і узгоджених дій союзи не просто деградують, а розриваються відцентровими силами й на суто військовому, й на ширшому геополітичному рівні.

Воєнний вимір союзів США добре ілюструється географією. Дослідницька служба Конгресу США регулярно публікує дослідження стану військових баз і установ. За найсвіжішими оприлюдненими даними від 2024 року, Сполучені Штати мають щонайменше 128 закордонних баз і військових об’єктів доступу мінімум у 51 країні, з них 68 постійних баз і 60 інших військових об’єктів. Найбільший масив припадає на Індо-Тихоокеанський регіон: 24 постійні бази й 20 інших об’єктів доступу з 81 тисячею американських військовослужбовців, зокрема 54 774 у Японії і 24 234 у Південній Кореї. У Європі США мають 31 постійну базу й 19 інших військових об’єктів із 67,2 тисячі військовослужбовців. На Близькому Сході — вісім постійних баз і 11 інших об’єктів доступу з 5,4 тисячі американських військовослужбовців. Окрім цих постійно розміщених військ, станом на 2024 рік США мали за кордоном значну кількість військ на ротаційній основі або тимчасових завданнях, зокрема близько 3,8 тисячі у Йорданії і 2,3 тисячі у Саудівській Аравії. В Африці розгорнуто дві постійні бази й сім інших об’єктів доступу, в Центральній і Південній Америці та Карибському басейні — три постійні бази й три інші об’єкти.

Ця система військової присутності підтримується угодами про статус військ та про доступ. Ці угоди як такі не є договорами про взаємну оборону, але створюють правові умови для ширшого безпекового механізму. Таких угод із різними країнами і в межах альянсів у США понад сотню.

Формально у Сполучених Штатів є шість чинних договірних систем взаємної або колективної оборони: Північноатлантичний договір, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, АНЗЮС (пакт США, Австралії та Нової Зеландії), а також двосторонні договори з Японією, Республікою Корея та Філіппінами. Північноатлантичний договір залишається головною багатосторонньою системою колективної оборони. Міжамериканський договір формально чинний, але його реальна політична та воєнна вага давно значно слабша; з нього в різний час вийшли Мексика, Нікарагуа, Болівія й Еквадор, Венесуела згодом повернулась, а Уругвай 2020 року відкликав повідомлення про денонсацію. АНЗЮС формально існує, але в практичному сенсі давно працює насамперед як зв’язка США й Австралії, бо з 1986 року американську безпекову гарантію для Нової Зеландії призупинено. Договори з Японією, Південною Кореєю та Філіппінами — це повноцінні двосторонні договори взаємної оборони.

Арабські держави Перської затоки посідають у системі партнерств США окреме місце. Йдеться не про класичні союзні договори зі спільною обороною, а про поєднання різних форматів безпекового зближення — статусу основного союзника США поза НАТО для частини країн, постійної військової присутності США, доступу до баз, продажів озброєнь, інвестицій і спільних регіональних інтересів. Зараз формальний статус основного союзника поза НАТО серед держав Затоки мають Бахрейн, Кувейт, Катар і Саудівська Аравія; Катар отримав його 2022 року, Саудівська Аравія — у січні 2026 року, водночас Об’єднані Арабські Емірати й Оман у цій категорії офіційно не значаться. Це не дорівнює оборонному союзу, але такої системи двосторонніх зв’язків і партнерств виявилося достатньо, щоб США у 1990–1991 роках вступили у війну з Іраком для звільнення Кувейту від окупації. На той момент Кувейт іще навіть не мав статусу основного союзника поза НАТО.

Паралельно самі держави Затоки спираються на власний регіональний механізм — Раду співробітництва арабських держав Затоки (GCC). У 2025–2026 роках керівництво GCC неодноразово повторювало, що безпека цих держав є неподільною, а напад на одну з них розглядається як напад на всі відповідно до Хартії GCC і Угоди про спільну оборону (Joint Defence Agreement). Це не союзна система США, а окрема регіональна логіка колективної безпеки, яка може поєднуватися з американською присутністю, але не зводиться до неї.

Знайти союзну допомогу

Підтримка США в Перській затоці з боку формальних союзників зараз має вибірковий і переважно обмежений характер. Велика Британія зберегла для Вашингтона критичну інфраструктурну опору — спільну базу Дієго-Гарсія, а в березні 2026 року дозволила використовувати свої бази для ударів по іранських ракетних цілях, пов’язаних із атаками на судноплавство в Ормузькій протоці. Після цього Іран спробував уразити Дієго-Гарсія балістичними ракетами. Німеччина не перекрила роботу американської воєнної логістики через базу Рамштайн. Так само Румунія не блокувала вкрай важливу для проєкції американської сили військову логістику на своїй території. Водночас Франція відмовила у прольоті ізраїльських літаків, які перевозили американське озброєння, Італія не дозволила використати авіабазу Сігонелла без окремого погодження, а Іспанія закрила свій повітряний простір для американських військових літаків, пов’язаних із кампанією.

Це корисний рівень підтримки, але менший за те, що може бути передбачено статтею 5 Північноатлантичного договору, яка за час існування Альянсу застосовувалася один раз: за запитом США після 11 вересня 2001 року для допомоги їм із боку Європи, а не навпаки, за іронією долі. Тоді літаки AWACS дальнього радіолокаційного виявлення у спільному командуванні НАТО патрулювали американське небо в межах операції Eagle Assist, а морська операція Active Endeavour дала Сполученим Штатам союзне патрулювання Середземного моря для контролю над судноплавством і стримування перевезень, які могли нести воєнну й терористичну загрозу.

Зараз такої колективної реакції немає хоча б просто тому, що немає підстав для звернення з боку США, адже немає ознак нападу на США. Попри риторику Трампа й Венса, європейці зовсім не обов’язково відмовили б Сполученим Штатам у воєнній допомозі, якби Іран здійснив масштабний теракт або гібридну операцію проти США, яку за чинним тлумаченням колективної оборони НАТО можна прирівняти до збройної агресії. Дональд Трамп, імовірно, не бачить сенсу в НАТО як у суто оборонному союзі й хотів би отримати додатковий ресурс глобальної дії. Але тут справді важко зобов’язати всіх членів НАТО йти тоді й туди, коли й куди скажуть США, тим більше без попередження. Це стосується не тільки Європи, незалежно від того, з ким із лідерів інших країн Дональд Трамп має чудові стосунки.

Зараз для перемоги в Ірані й тріумфального повернення американських військ додому США потрібні були б від союзників кілька речей. Перша — відкрити Ормузьку протоку. Друга — захистити від чинників війни глобально важливу інфраструктуру в регіоні, включно з американською військовою інфраструктурою. Третя — залучити в Іран міжнародні політичні й економічні ресурси для зміни політики, яка б гарантувала віддалення від Китаю.

Теоретично для відкриття Ормузької протоки НАТО має чотири постійні морські групи — дві корабельні, зазвичай по 6–10 кораблів кожна, й дві протимінні зі змінним складом, найчастіше з кількох спеціалізованих суден. Тут питання в тому, що ці сили діють у морській зоні відповідальності НАТО — Атлантика, Балтика, Північне, Середземне та Чорне моря. Вони не створювалися для далеких розгортань. Але НАТО також має флот із 14 літаків AWACS, які можуть вести й повітряне, й морське спостереження і вже перекидалися на великі відстані. У постійній готовності перебувають сили реагування НАТО. Навчання Steadfast Dart 26, які відбулись у лютому цього року в Німеччині та інших країнах Європи, показали здатність швидко розгорнути близько 10 тисяч військових, 17 кораблів і понад 20 літаків. Усе це могло б бути різною мірою залучено до операцій США в Перській затоці. Однак як Європа може на це наважитися, доки РФ, не припиняючи агресії проти України, збирає сили для нового масштабного нападу на ЄС і не зустрічає при цьому стримування з боку США?

Сполучені Штати координують через штаб свого 5-го флоту в Бахрейні таку структуру, як Об’єднані морські сили. Це створена 2002 року багатонаціональна коаліція зі штабом у Бахрейні, яка об’єднує 47 держав — від США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії та Японії до Індії, Пакистану, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, ОАЕ й Оману — для охорони ключових морських маршрутів у зоні близько 3,2 мільйона квадратних миль від Арабської затоки до Червоного моря й Аденської затоки. Але це не флот під американським прапором. Це широка, однак переважно антипіратська й антиконтрабандна коаліція, навряд чи придатна для бойових дій у Перській затоці.

Щодо захисту регіональної інфраструктури, то тут країни Перської затоки не мають робочої архітектури. Американські війська як можуть охороняють самі себе: близько 10 тисяч у Катарі, штаб 5-го флоту США, приблизно вісім тисяч військових і кораблі в Бахрейні, склади та військова логістика в Кувейті. Як нині зрозуміло, повністю захистити енергетичну й торговельну інфраструктуру країн базування від ворожих нападів американські війська не можуть. Але у країн Затоки є гроші, а, наприклад в України — досвід, як вирішувати такі проблеми захисту економічних активів і інфраструктури життя.

Якщо ж говорити про стабілізацію й відновлення Ірану, то країни Перської затоки можуть надати фінансові ресурси для перезапуску іранської економіки та суспільних інституцій. Але самі вони цього не зроблять. Не зробить цього також Ізраїль, тому що не має такого досвіду, і не зроблять цього США, адже це суперечить електоральним уподобанням. Тут не обійтися без системи ООН, Європейського Союзу, МВФ, Світового банку та міжнародних гуманітарних організацій, які ще не повністю зникли після фактичного згортання більшості програм USAID.

Проблема для США полягає не в нестачі потенційних союзників, які були б зацікавлені допомогти їм перемогти в Ірані, а в руйнуванні Сполученими Штатами самої логіки союзності. Адміністрація Трампа відмовилася від Європи як геополітичного союзника, розраховуючи чи то на особливе порозуміння з РФ і Китаєм, чи то на якусь іншу, простішу схему великодержавної гри. США очікують від європейців безвідмовності в наданні ресурсів для війни та повоєнного відновлення, але без визнання Європи повноцінним співтворцем світового порядку. Сьогодні вони не можуть скласти докупи власну систему союзів від Атлантики до Перської затоки.

Тому якщо США справді хочуть отримати союзний ресурс для переможного завершення чергової війни в Перській затоці та безпечного повернення американських військ додому, доведеться переглянути ставлення до НАТО як до локальної європейської історії, потрібної тільки для закупівель американської зброї під тиском російської загрози. Наразі США самі ж позбавляють старих союзників можливостей та інструментів для їхньої допомоги.

Джерело

Парад перемоги, який 9 травня традиційно проходить у Москві й в більшості великих міст РФ, цього року може бути скасований або проведений в усіченому форматі – у Кремлі побоюються атаки з боку ЗСУ, також ходять чутки про те, що на диктатора Володимира Путіна нібито готується замах. Про це на YouTube-каналі The Breakfast Show розповів військовий експерт Юрій Федоров, передають Патріоти України.

Зокрема, його попросили прокоментувати інформацію про те, що наразі влада обмірковує можливість скасування або перенесення параду в Калінінградській області, Москві та Санкт-Петербурзі. “У Москві відбувається щось цікаве, на мій погляд. Навіть – дивне. Що таке Парад перемоги для російської еліти…? Це приблизно те саме, що для Російської православної церкви, наприклад, святкування Великодня чи Різдва. Уявіть собі, що Патріарх Кирило скасовує у всіх російських церквах святкування Великодня – це ж скандал! Те саме можна сказати щодо скасування або перенесення Параду перемоги 9 травня”, – підкреслив аналітик.

За його словами, 9 травня – священний день для російської еліти, для російської пропаганди та взагалі – для сучасної Росії. Водночас зараз, за його словами, з’явилися чутки про те, що з Москви парад може бути перенесений, наприклад, кудись до Сибіру, що суттєво знизить значущість, важливість цього заходу.

“Чому в Сибір, коли він завжди проходив на Червоній площі, навіть під час війни Великої Вітчизняної війни (Другої світової війни – ред.) на Червоній площі проходили паради і нічого страшного не траплялося… Навіть Верховний головнокомандувач тоді особисто був там, на Мавзолеї”, – сказав Федоров.

За його словами, основний аргумент перенесення чи скасування параду – загроза, яку можуть становити, зокрема, українські ракети “Фламінго”. З іншого боку, зазначає експерт, скасування заходу означає, що в Москві “все не так просто” і загроза з боку України розглядається, як щось дуже суттєве.

“Уявіть собі: проходить парад… починається рух колон, на трибуні знаходиться Верховний головнокомандувач (Путін – ред.) в оточенні охорони, ветеранів і раптом оголошується ракетна загроза. І справді, якісь ракети летять у бік Москви, і в цей час Путін підтюпцем біжить кудись у бік Мавзолею…”, – зазначив експерт.

У Китаї представили оновлену експортну версію основного бойового танка VT-4, яку оснастили комплексом активного захисту. Це ще більше посилює конкуренцію з Росією на традиційних для неї ринках озброєнь. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на Defense Express.

Зазначається, що бойова машина призначена для Алжиру, який є одним із найбільших операторів російських танків Т-90. На користь цього свідчить і той факт, що китайський VT-4 під час випробувань у 2024 році перевершив версію Т-90С.

Також танк отримав низку змін у конструкції: посилені борти з динамічним захистом, оновлену форму маски гармати, інше розташування фар та нову оптико-електронну систему спостереження.

Ключовою ж відмінністю стала наявність комплексу активного захисту, який суттєво підвищує живучість танка. Це дає йому перевагу над російським Т-90М, для якого подібні системи досі не запущені в серійне виробництво.

Видання наголошує, що якщо дійсно підтвердиться придбання, чи просто інтерес Алжиру до китайських танків, то це буде черговою ознакою поступової втрати окупантами клієнтів. «Цьому могла посприяти досить сумнівна ефективність російської бронетехніки на повномасштабному полі бою», – пояснюють експерти.

До слова, Osint-дослідник Jompy опублікував оновлений аналіз бронетанкових резервів Росії на основі супутникових знімків та інвентаризаційних перевірок. Більшість транспортних засобів, що залишилися на зберіганні, знаходяться в поганому стані, залишаючи лише кілька десятків танків, які можна назвати «придатними».

«Росія вичерпала більше половини своїх запасів бронетехніки та артилерії і все більше покладається на старі, зношені машини та деталі, вилучені з інших машин, щоб підтримувати боєздатність своїх підрозділів», – йдеться у дослідженні.

“Поява запису розмови між Віктором Орбаном і Володимиром Путіним виглядає не як звичайна дипломатична комунікація, а як демонстрація ролі, яку для себе обрав Будапешт у цій війні”, – пише політолог та військовослужбовець Віктор Таран на своїй сторінці в соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:

“Ідеться не про класичне посередництво й не про спробу зберегти нейтралітет, а про готовність допомагати Росії у війні проти України під прикриттям мирних ініціатив і переговорних майданчиків.

Коли в розмові звучить готовність бути корисним будь-яким способом, це означає втрату балансу й перехід до чітко визначеної політичної позиції. “Наша дружба виросла до такого рівня, що я можу допомогти вам будь-яким способом. Де б вам не знадобилася моя допомога, я до ваших послуг”.

Особливо показовою виглядає метафора про мишу й лева, оскільки це не випадковий образ, а сигнал про прийняття ролей ієрархії у відносинах між політичними акторами.

У цій моделі один гравець виступає як сильний центр сили, а інший свідомо погоджується на допоміжну роль, що для європейської політики є дуже показовим маркером.

Контекст цієї розмови також має значення, адже вона відбулася напередодні потенційної зустрічі за участю Дональда Трампа, яку планували провести в Будапешті.

Формально це виглядає як ініціатива мирного діалогу, однак зміст розмови показує іншу логіку й іншу політичну мотивацію.

Ідеться не про рівновіддалену позицію між сторонами, а про політичну синхронізацію інтересів і сигнал готовності діяти в одній стратегічній рамці.

Фрази про друзів і ворогів лише підсилюють це враження, оскільки вони формують чітку картину розподілу сторін і ролей у цій взаємодії. “Чим більше в нас друзів, тим більше в нас можливостей протистояти нашим ворогам”.

У такій конструкції Україна не виглядає суб’єктом переговорного процесу, а радше сприймається як об’єкт можливих домовленостей між іншими гравцями.

Окрему увагу варто звернути на оцінки позиції Угорщини як гнучкої і незалежної, оскільки на практиці це означає відхилення від спільної політики Європейського союзу.

Це вже виходить за межі внутрішньої дискусії всередині Європи і переходить у площину формування альтернативного центру політичного впливу.

Такі розмови мають довгострокові наслідки, оскільки вони підривають довіру між партнерами й розмивають єдність у питаннях безпеки.

Вони також створюють простір для політики, у якій цінності поступаються місцем ситуативним інтересам і тактичним домовленостям.

У цій історії визначальним є не стиль спілкування і не особисті симпатії учасників, а зміст сказаного й зафіксовані сигнали.

А зміст цієї розмови показує, що Будапешт (і, можливо, Словаччина) готові діяти автономно навіть тоді, коли ціна таких дій безпосередньо пов’язана з війною в центрі Європи”.

Патріарх Російської православної церкви Кирило на проповіді 9 квітня привітав вірян із Богоявленням (Хрещенням), яке святкують у січні. На це звернула увагу російська журналістка й авторка Telegram-каналу “Православие и зомби” Ксенія Лученко, передають Патріоти України.

За її словами, Кирило виголосив “довгу, чітку, енергійну проповідь про Хрещення, сьогодні, у Великий четвер”. “Особливо, звісно, цікаво дивитися на людей навколо… Навіть слів не дібрати”, – написала Лученко.

У пості вона розмірковує, чи скасують після цього трансляції патріарших богослужінь. “Але взагалі цей фарш назад важко провертається – стільки років усе транслювали й публікували”, – зазначила вона, додавши, що вже помічала в патріарха когнітивні проблеми.

Росія, імовірно, повернула до служби два літаки-розвідники типу Ту-214Р. Деякий час ці борти перебували на майданчику Казанського авіазаводу, де також виготовляють стратегічні бомбардувальники типів Ту-160 та Ту-22М3. Про це заявив дослідник російської авіації Пьотр Бутовскі у соцмережі Х, передають Патріоти України.

Українське видання Defense Express зауважило, що на супутниковому знімку за липень 2025 року на майданчику заводу можна розгледіти літак Ту-214ЛП, який автор називає “літаючою лабораторією”. Поруч були два розвідувальні літаки Ту-214Р.

“Перший із них, Ту-214Р із номером RF-64514, стояв із відкритими капотами на двигунах, цей “борт” за місяць до того виконував патрульний політ. Другий, із номером RF-64511, стояв із одним демонтованим двигуном. При цьому стан комплексності бортової апаратури на обох літаках на липень 2025 року лишався невідомим”, – йдеться в матеріалі.

Наразі точно невідомо, чи дійсно Росія повернула ці літаки у стрій. Видання зазначає, що є лише твердження Бутовскі, а візуальних доказів дослідник не наводить.

Автор зауважив, що Казанський авіазавод (або ж КАПО) досі є виробником літаків цього типу, хоча сама програма постачання Ту-124 замовникам постійно провалюється.

Що відомо про російські літаки Ту-214Р

У матеріалі сказано, що на цих літаках РФ використовує двигуни ПС-90А російського виробництва. Тому не виключено, що літаки довелося поставити на “відстій” через проблеми з силовою установкою.

В Росії стверджують, що встановлена на цих літаках бортова ЛРС може виявляти цілі в активному режимі на відстані до 250 км, а в пасивному – до 400 км. Водночас невідомо, чи відповідають заявлені цифри дійсності.

Зазначається, що ще в 2016 році Міноборони країни-агресорки уклало контракт на виготовлення третього борту типу Ту-214Р. Однак повідомлень про виконання цього замовлення досі не було.

Ту-214Р – характеристики

Російський літак Ту-214 РФ був розроблений наприкінці 2000-х років конструкторським бюро “Туполєв”. Цей борт створили на базі пасажирського Ту-214.

За даними з відкритих джерел, всього збудовано два таких літаки. Його крейсерська швидкість сягає 850 км/год, а дальність польоту – до 6500 км.

Довжина борту становить 46,2 м, а розмах крила – 42 м.

Перший політ головного літака RA-64511 здійснений 24 грудня 2009. Ту-214Р повинен був замінити Іл-20М, але очевидно, що задум провалився.

Сили оборони провели успішну зачистку на Харківському фронті.

Яка ситуація з Ямполем?

В Гришиному під Покровськом нові просування ворога.

Зафіксовано перекидання великої кількості військ в район Гуляйполя і накопичення у Залізничному.

Співзасновник та аналітик DeepStateUA Роман Погорілий також поділився подробицями своєї поїздки на фронт і зустрічі з військовими.

00:00 Огляд фронту від DeepState

00:22 На Харківщині у Сил оборони успіхи

01:21 Реальна ситуація в районі Ямполя

03:25 Нові просування ворога у Гришиному

06:11 Активізація росіян в районі Філії і Новопавлівки

07:03 Ворог перекидає війська на Гуляйполе

08:58 Поїздка DeepState на фронт

Джерело

У Росії фіксують зростання невдоволення серед населення через посилення цензури, що відбувається останніми тижнями. Як свідчать результати опитування Фонду громадської думки, рівень довіри до президента Володимира Путіна знизився на п’ять відсоткових пунктів — із 76% до 71%, передають Патріоти України з посиланням на ISW.

Падіння довіри та спротив цензурі

Згідно з даними соціологів, рейтинг довіри до російського лідера поступово знижується з початку лютого 2026 року — саме напередодні суттєвого обмеження доступу до месенджера Telegram у Росії.

Тим часом російські опозиційні медіа, зокрема «Важные истории», повідомляють про зростання невдоволення навіть серед прокремлівських пропагандистів і так званих військових блогерів. Вони дедалі частіше критикують спроби влади обмежити доступ до Telegram, наголошуючи на марнотратстві ресурсів у час економічних труднощів та скаржачись на проблеми з військовим зв’язком.

«Російські чиновники намагаються впоратися з негативною реакцією з боку російського інформаційного простору на посилення цензури, особливо з боку ультранаціоналістичної спільноти мілблогерів», — йдеться у матеріалі.

Це може свідчити про відсутність чіткої стратегії та неготовність Кремля до настільки масштабної негативної реакції.

Засновник Telegram Павло Дуров заявив, що попри обмеження близько 65 мільйонів росіян щодня користуються VPN, щоб отримати доступ до месенджера.

Спроби блокування, за його словами, також могли спричинити масштабні технічні збої в роботі банківської системи РФ. Йдеться про перебої у функціонуванні платіжних сервісів одразу кількох банків 3 квітня. Деякі російські джерела пов’язували ці проблеми зі спробами блокування IP-адрес, які використовувалися фінансовими установами, однак відповідні повідомлення згодом були видалені, ймовірно, на вимогу «Роскомнадзору».

Таким чином, завершують аналітики, посилення контролю над інформаційним простором у Росії не лише не досягло очікуваного ефекту, а й спровокувало хвилю критики та нові проблеми — як у суспільстві, так і в роботі ключових інфраструктур.

Як ми писали, у Росії зростає невдоволення через провали на фронті та економічні проблеми. За даними Інститут вивчення війни, навіть ультранаціоналісти та провоєнні блогери почали визнавати, що РФ програє війну і не здатна конкурувати з ресурсами Заходу. На тлі успішних ударів України по стратегічних об’єктах і нафтовій інфраструктурі в РФ посилюється паніка. Зокрема, лунають заяви про «неминучу поразку» та необхідність завершення війни. Також фіксують ознаки внутрішньої напруги: протести на підприємствах, заворушення в портах і навіть саботаж серед російських військових.

Також відомо, що Росії після ударів по стратегічних портах спалахнули заворушення — в Усть-Лузі робітники влаштували бунт через недопуск до роботи. Повідомляється про сутички з охороною та силовиками, є затримані. Мережею шириться відео, як авто в’їжджає в натовп. Причиною напруги стали атаки на важливу портову інфраструктуру РФ і загальне зростання нестабільності.

1. Противник (російські війська) продовжує свої спроби наступати силами передових (штурмових) груп зі складу передових частин і підрозділів армій угрупування військ (УВ) «Центр». Однак, у цій справі він вже кілька днів не має суттєвих результатів (включно з тактичним рівнем). Крім того, на деяких ділянках ЗСУ провили цілу низьку досить активних контратакуючих дії, тактично покращивши свої позиції.

Коротко нагадаю, яким саме складом сил та засобів оперує російська УВ «Центр» на цьому напрямку:

– 51-ша загальновійськова армія (ЗВA) – 1-ша, 5-та, 9-та, 110-та, 114-та та 132-га окремі мотострілецькі бригади (омсбр), до 7-и окремих стрілецьких полків (осп) мобілізаційного резерву (MР) та до 10-11-и окремих стрілецьких батальйонів (осб) MР, які або входять до вищезгаданих бригад, або придані їм, як засіб посилення.

– 2-а ЗВA — діє у складі 27-ї мотострілецької дивізії (мсд), до якої входять 433-й, 506-й та 589-й мотострілецькі полки (мсп), а також 15-ї та 30-ї омсбр. Вона була підсилена низкою частин і підрозділів територіальних військ (ТрВ) — загалом, до 4-х формувань рівня «мотострілецький полк».

– 41-ша ЗВА — задіяна на Добропільському напрямку лише частиною сил (правий фланг), включає 35-ту, 55-ту та 74-ту омсбр.

– 90-та танкова дивізія (тд) – також входить до складу УВ «Центр», але в поточному наступі на Добропілля бере участь, ймоврно, лише окремими підрозділами, обороняючись своїми основними силами на Новопавлівському напрямку. До складу входять 6-й, 80-й і 239-й танкові полки (тп), а також 228-й мсп. Насправді, наразі це з’єднання значною мірою була «розтаскана» окремими частинами та підрозділами на інші напрямки, як оперативний резерв (ймовірно, вони присутні в смузі не лише 2-ї ЗВА, а й 29-ї ЗВА УВ «Восток»).

2. Поточна ситуація

Станом на 4 квітня 2026 року вона характеризується значним зниженням наступальної активності противника (на окремих ділянках відмічаються лише спорадичні спроби атакуввати малими піхотними групами по 2-3 всл, рідше до 4-х), але дуже активним переміщенням окремих підрозділів противника у його тактичному тилу (ймовірно, з метою перегрупування та накопичення штурмової піхоти).

Активність противника фіксується лише на певних тактичних напрямках у смузі 2-ї ЗВА та у смузі 51-ї ЗВА, що прилягає до неї праворуч. Очевидно, це пов’язано з високим рівнем втрат передових частин і підрозділів 51-ї ЗВА в попередніх боях за Мирноград і за її плацдарм на річці Казенний Торець (район Родинське — Білецьке — Нове Шахове — Паньківка). Щонайменше дві її бригади, як було зазначено у відповідному звіті російського командування, «остро требуют пополнения живой силой для восстановления уровня боеспособности».

Крім того, ймовірно, така ж потреба (у поповненні особового складу) присутня й у передових частинах і підрозділах 2-ї ЗВА, які ведуть наступ на північний захід від Покровська, для його подальшого ведення та здійснення «ривку» до Добропілля з півдня.

Відзначається наступна активність передових частин і підрозділів противника:

– У напрямку Паньківка — Кучерів Яр противник, ймовірно, намагався підсилити свої передові піхотні групи на південь від Кучерів Яр, переміщаючи кілька додаткових піхотних груп з боку Паньківки на північ. Однак це просування противника було своєчасно виявлено ЗСУ, і ці групи зазнали з їх боку вогневого ураження, внаслідок чого противник був змушений зупинити рух свого особового складу в північному напрямку, сховавши його у бліндажах та укриттях на захід від Паньківки. Крім того, щонайменше дві російські піхотні групи відступили далі на південь з позицій південніше від Кучерів Яр.

Крім того, очевидно, що в напрямку Шахове — Софіївка підрозділи російської 51-ї ЗВА суттєво зменшили свою активність, зосередивши свої зусилля на утриманні власних передових позицій на західному березі Казенного Торця та надавши частинам і підрозділам 8-ї ЗВА (УВ «Юг») можливість самостійно просуватися на схід від Софіївки.

– У районі Вільне — «Дачі» Вільного — Нове Шахове — Новий Донбас противник також зменшив свою активність. Відзначається присутність його невеликих піхотних груп у районі Іванівки та Ніканорівки. Однак поки що російське командування явно не ризикує просуватися в напрямку Ніканорівка — Дорожнє та Іванівка — Новий Донбас більш-менш значними силами, але водночас намагаючись приховано назбирати штурмову піхоту на цих напрямках, щодня відправляючи вперед кілька груп по 1-2 військовика.

– Однак, південніше передові підрозділи 51-ї ОА – більш активні. Були зафіксовані спроби просування малими піхотними групами у напрямку Затишок — Білецьке, через посадки вздовж залізниці (через позиції «Брама», «Кобзар» тощо). Під час підходу зі сходу до Білецького більшість з них було знищено.

У самому Білецькому тривають запеклі ближні бої, противник постійно намагається «затягнутись» до цього населеного пункту з півдня (іноді чередуючи ці спроби подібними діями зі сходу). Поки що присутність (і навіть тоді лише епізодична) кількох окупаційних «тіл» була зафіксована лише на південних околицях поселення — у районі вулиці Польової та місцевого зоопарку.

– У районі Родинського також тривають ближні бої (переважно в південній частині містечка, а також на північному заході від нього та в районі «Козацької» шахти). Поки що російські війська не змогли зайняти його значними силами.

Однак противник продовжує закріплюватися і накопичуватися в районі шахти «Краснолиманська» (ймовірно, оборудуючи там ротний опорний пункт) та на південь від Родинського (у районі кількох груп сільськогосподарських будівель-ангарів). Саме звідти діють невеликі піхотні групи російських військ, намагаючись, як проникнути в Родінське, так й обійти його із заходу та північного заходу.

– На північ від Мирнограда та в його північній частині спостерігалося переміщення кількох російських піхотних груп у напрямку Красного Лимана (до 7-8 військовиківі, розділених на «двійки» та «трійки»). Характерно, що у складі цих груп було виявлено кілька дивних «типів» — зі зброєю, але на милицях. Однак це не завадило ЗСУ завдавати їм вогневого ураження.

– Район Покровська. Дивно, але ЗСУ продовжують утримувати деякі позиції в північній частині міста силами малих піхотних груп зі складу Десантно-штурмових військ (ДШВ). Ми говоримо про ділянку між «Agroprodukt-LTD» і кладовищем. Я думаю, що саме це пояснює активність передових підрозділів російської 51-ї ЗВА в районі на захід і північний захід від Родинського, а також уздовж дороги Гришине-Родинське. Вони явно намагаються сприяти частинам і підрозділам правого флангу 2-ї ЗВА, аби остаточно відтіснити ЗСУ від Покровська.

– Найбільша активність противника спостерігається в смузі його 2-ї ЗВА, в районі Гришине та на південний схід від нього, де російські війська постійно намагаються просуватися у північно-західному та північному напрямках. Вздовж доріг 00525 і Е-50 постійно рухаються «перекатом» групи російської штурмової піхоти (по 10-15 «тіл», іноді навіть до 20-и, і досить часто використовують для цього «легкі засоби механізації» — мотоцикли, баггі тощо).

Однак у самому Гришине ще «нічого не закінчилося», як поспішили вже заявити російські «джерела», а за ними не дуже вибагливі в інформаційному потоку українські джерела. У цьому селі, на даний момент, ведуться запеклі ближні бої, і українські піхотні групи досить інтенсивно працюють у ньому за активної підтримки підрозділів БПЛА. Крім того, їхня присутність зафіксована навіть у південно-східній частині села, у районі місцевого ставку на річці Гришинка. Якщо, навіть, й можна казати про будь-який контроль над цим селом російськими військами, то виключно, як про частковий. І навіть тоді він навряд чи буде надто повним.

– По рубежу Удачне-Котлине передові російські підрозділи (ймовірно зі складу 2-ї ЗВА, очевидно, підтримані підрозділами 41-ї ЗВА) закріпилися в районі шахти на північ від Удачного та на північ від сільськогосподарської фірми «Ковалиха». Звідти вони, час від часу, намагаються просунутися на північ і північний захід, тобто в напрямку Сергіївки та того самого Гришине. Але вони роблять це дуже й дуже повільно, темп їхнього просування оцінюється сотнями метрів за 2-3 дні, або навіть падає до значення «нуль».

Слід також зазначити, що ЗСУ провели кілька досить успішних «зачисток» на окремих ділянках Добропільского напрямку. Зокрема, на північний схід від Нового Шахового, на північ від Родинського та в районі Гришине (власне, саме тому позиції передових російських піхотних груп у цьому селі, скажімо так, помітно «просіли», оскільки деякі з них були банально ліквідовані, у фізичному сенсі).

3. Перспективи подальшого розвитку ситуації

Щодо продовження всього російського наступу на Добропілля, а також щодо сприяння військами (силами) УВ «Центр» 8-й ЗВА (УВ «Юг») у реалізації задуму, щодо «великого охоплення» Костянтинівсько-Дружковської агломерації (тобто з оперативно-тактичної точки зору), можна зазначити кілька очевидних моментів, а саме:

– Командування УВ «Центр», очевидно, було ЗМУШЕНЕ суттєво зменшити масштаб і інтенсивність своїх наступальних дій, обмеживши їх лише кількома ключовими, на його думку, секторами та тактичними напрямками.

Наприклад, це чітко видно в діях командування російської 51-ї ЗВА, яке замість прориву на широкому фронті на ближні підступи до Добропілля зі сходу та південного сходу, обмежилося наданням допомоги в районі Білецького та Родинського військам 2-ї ЗВА, яка продовжує свої спроби прорватися на Добропілля з півдня, з боку Покровська.

Більше того, це стосується й «перспективного» напрямку Шахове-Софіївка, де, очевидно, російська 8-я ЗВА та її засоби підсилення повинні будуть самостійно «паритися» наступом на північ і північний схід без допомоги 51-ї ЗВА з її плацдарму на Казенному Торці.

Інакше кажучи, настав момент, про який я раніше говорив і писав — російська УВ «Центр» більше НЕ може просуватися одночасно у всіх напрямках, часто на таких, що розходяться у різні боки(в першу чергу, це стосується 51-ї ЗВА). Це російське угрупування поступово «вичерпується» або вже «вичерпалося», і її сил вистачає лише для наступу в обмеженому масштабі.

– Що стосується самого Добропілля, то прорив на його ближні підступи, і навіть у «скороченому» фформаті (тільки з півдня), також для російського УВ «Центр», очевидно, не буде швидким і легким завданням. У цьому сенсі я вже згадував кілька успішних контратак і «зачисток» ЗСУ в районі Нового Шахового і Родинського, проведених кілька днів тому, але подібні дії ЗСУ в районі Гришине ще більше віддаляють російські війська від цієї мети. Їхній гіпотетичний вихід основними силами до району Новогришине — Добропілля (село) — Красноярське — Шевченко, ймовірно, у цьому контексті, м’яко кажучи, затримується.

– Очевидно, що у зв’язку з вищезазначеним у найближчому майбутньому на російське УВ «Центр» чекає досить масштабне перегрупування, а також, ймовірно, поповненням і посилення. Перш за все, це стосується частин та з’єднань 2-ї та 51-ї ЗВА. У цьому контексті виникає питання — а, власне, якими саме силами та засобами це можна здійснити?

Тим, хто забув, нагадаю. Наразі в Південній операційній зоні російське командування намагається розв’язати досить складне оперативно-тактичне «двоєдине» завдання — одночасно продовжити охоплення Оріхівського району оборони ЗСУ та терміново «загасити пожежу» успішних контратак ЗСУ на фланги УВ «Восток» і «Днепр», що беруть участь у реалізації цього плану (смуги 29-ї, 36-ї та 58-ї ЗВА). Саме з цією метою значна частина частин і підрозділів російської 120-ї дивізії морської піхоти (дмп), а також 40-ї окремої бригади морської піхоти (обрмп) були «забрані» туди (фактично, перервавши процес відновлення своєї боєздатності достроково) з суміжного флангу 51-ї та 8-ї ЗВА (іншими словами, зі стику УВ «Центр» і «Юг»).

Отже, у процесі відновлення наступальних можливостей УВ «Центр» російське командування цілком може зіткнутися, скажімо так, із певними труднощами. В першу чергу, щодо його часових рамок. У цьому сенсі я вважаю, що «термін дії російського ультиматуму» щодо вимоги вивести ЗСУ «с Донбасса» (як буквально написано в офіційній російській заяві), й який встановлений у 2 місяці, явно виник не випадково.

Ніхто не сумнівається, що російське командування цілком можливо на оперативно-стратегічному рівні таки зможе знайти резерви для потреб УВ «Центр» (цілком можливо, навіть зі своїх стратегічних «закромів», які воно не дарма заповнювало з минулої осені). Але це буде дуже складно зробити, і, звісно, не надто швидко.

Якщо згадати, наприклад, що навіть тактичні групи (ТГр) УВ «Юг», які наразі «таранять» Костянтинівський район оборони ЗСУ (іншими словами, розв’язують «надактуальне» оперативно-тактичне завдання, щодо майбутнього російського літнього наступу), насправді є строкатою «мішанкою» окремих частин і з’єднань кількох армій і армійського корпусу, причому, зразу зі складу трьох угрупувань військ, тоді стає зрозуміло, що «вільні» резерви у російського командування, очевидно, наразі — у дефіциті.

Вже квітень, а Костянтинівка продовжує «стояти», тобто вихід російських військ із півдня на ближні підступи до Краматорська все ще затримується, причому, явно ДО самого ЛІТА, якщо не довше. Більше того, 51-а ЗВА зі складу УВ «Центр», яка була б спроможною, при певних обставинах, безпосередньо посприяти 8-й ЗВА та 3-му АК, залученим у цю справу, наразі, сама потребує, скажімо так, «значного переформатування» (іншими словами, посилення та відновлення власних бойових можливостей).

Отже, на мою думку, якщо найближчим часом ми й побачимо посилення УВ «Центр» деякими резервами (включно зі стратегічним рівнем), то цілком можливо, що ця справа обмежиться не всім угрупуванням військ, а лише однією 51-ю ЗВА.

– І останнє. Саме по собі рішення російського командування прорватися до Добропілля з півдня, тобто в центрі всієї операційної зони УВ «Центр» (у смузі його 2-ї ЗВА), у контексті майбутньої літньої кампанії російських військ, яка з великою ймовірністю буде чимось подібним до Слов’янсько-Краматорської оперативної наступальної операції, виглядає, м’яко кажучи, дещо спірним. З двох основних причин.

Перша причина полягає в тому, що Добропілля знаходиться явно «не втой бік» (я маю на увазі, подалі від Краматорська), що об’єктивно призводить до розпорошення і розтягування російських сил і засобів як по фронту, так і в часі (що набагато важливіше).

Друга причина полягає в тому, що гіпотетичний прорив до Добропілля та його подальший штурм (що само по собі не буде швидким) вимагатиме використання достатньо значних сил і засобів, які можна було б в інших умовах застосувати на Краматорському напрямку. Більше того, поповнені сили та засоби УВ «Центр» у майбутніх боях за Добропілля з великою ймовірністю знову будуть банально «сточені», і відповідно, їх просто неможливо буде використати в подальшому для введення у бій на Краматорському чи Слов’янському напрямках. Або ефект від цього введення буде мінімальним.

Я підозрюю, що прагнення російського командування «будь-що взяти Добропілля» зумовлене не військовою доцільністю, а деякими «бажаннями» з-за кремлівських стін (наприклад, ну «візьміть» хоча би Добропілля). Отже, цілком можливо, що російські війська й надалі будуть таранити оборону ЗСУ на північний захід від Покровська з впертістю барана…

Джерело