На тимчасово окупованих територіях вилучили з ужитку слово «українці» — повідомляють про нові заборони
Росія заперечує існування українського народу на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Українців більше не розглядають як «один із народів багатонаціональної Росії», а в офіційній риториці немає чіткого пояснення їхнього місця в цій концепції.
Кремль оголосив 2026-й «роком народів Росії» і продовжує просувати ідею про свою багатонаціональність. У межах цієї кампанії на окупованих територіях Донбасу в навчальних закладах проводять тематичні заходи, де демонструють культуру різних народів РФ, зокрема чеченську кухню та бурятські танці, при цьому без згадки про саму українську ідентичність місцевих жителів.
Дослідники описують ці процеси як форму «гібридного етноциду». Проєкт «Донбас Реалії» («Радіо Свобода») аналізує цю політику та піднімає питання про зникнення так званого «народу Донбасу», який активно просувався російською пропагандою після 2014 року, але згодом був фактично витіснений із офіційного дискурсу.
Народів багато, але цей відсутній
«Я – русская, спасибо, Господи. Я – русская, мне так повезло», – з рукою на серці пристрасно промовляє першокласниця слова вірша, де рядок про «избы Рязанской области» змінений на «избы Донецкой области». Звіт про її участь в акції «Ми – Росія» розмістили на сторінці школи №68 в окупованому Маріуполі у забороненій в Україні російській соцмережі «ВКонтакте».
Ця дівчинка у стилізованому під народний одяг костюмі (вона, ймовірно, представляє один із народів, що населяють Донбас, не вказаний у описі) своїм виступом долучилася до року «єдності народів Росії».
На сторінці цієї маріупольської школи є багато усього «патріотичного»: п’ятикласники розмальовують матрьошок, звертаючись до «джерел культури Донбасу», другокласники знайомляться з традиційними костюмами і побутом народів Росії, на спеціальному уроці «Легенди Росії» школярі дають характеристику «русскому человеку».
Про минуле школи тут написано: відкрита у 1992-му, у 2022-му мала святкувати тридцятиліття, а далі її відремонтували будівельники з Підмосков’я. Що було між цими датами – жодного слова. Російські снаряди поцілили в цю школу двічі: у 2022-му – при штурмі Маріуполя – і у 2015-му – під час обстрілу мікрорайону «Східний».
Немає згадки і про знищений унікальний мурал на школі, який з місцевими дітьми у 2017-му малював японський художник Кенсуке Міязакі – він символізував єднання жителів Маріуполя та України з усіма, хто постраждав від бойових дій, які тоді вели російські сили на Донбасі.
В дитсадку окупованого Луганська тим часом проводять захід «Россия – наш общий дом». Там дітей наряджають у костюми народів, які населяють Донбас і Росію. Серед цих народів українців нема.
Саме цей парадокс, у першу чергу, впадає в око, якщо дивитися численні російські заходи у навчальних закладах в окупації. Діти і студенти зображають різні народи свого регіону та Росії – вірмен, греків, ромів – а самі вони при цьому «невідомо хто». Але насправді – відомо: вони просто стали «русскими», і далі ми покажемо, як відбулась ця трансформація.
Багатонаціональна Росія
Глава Росії Володимир Путін оголосив 2026 рік роком «єдності народів Росії» начебто для зміцнення дружби, взаєморозуміння, миру та злагоди між народами багатонаціональної країни.
З цієї нагоди під час промови Путіна представників молоді Луганщини зібрали перед телеекраном і одягнули в «русском стиле».
Тепер більшість культурних подій в регіоні присвячені ініціативі очільника РФ. У Донецьку відкрили Дім народів Росії, в російських народних костюмах висаджували горобину на «Алеї дружби», студенти коледжу ресторанного сервісу наряджалися в кокошники і косоворотки та готували «бліни».
У бібліотеці окупованої Голубівки Луганської області розповідали дітям про казки татар, якутів і чеченців. Жителі окупованих територій писали диктант про «єдність народів країни», складений з цитат виступів Путіна.
У масових заходах, які активно висвітлюють підконтрольні Кремлю місцеві ЗМІ, часто підкреслюється національне розмаїття Росії і окупованої частини Донбасу, де всі «єднаються» у спільний російський народ. Українців у переліку народів немає.
Кремль, приміром, не заперечує, що на Донеччині проживають корінні приазовські греки – і ця історія активно задіяна у пропаганду: ось ансамбль греків Приазов’я грецькою виконує «Катюшу».
Але українці навіть пропаганду не виконують. Вони просто відсутні, і слово на їхнє позначення не вживається.
Навіть там, де ознаки українськості трапляються, вони «нічийні». В окупованому Довжанську пройшов майстер-клас із писанкарства, де говорили про техніки – «писанки», «крапанки» і «дряпанки». Донецькі учасники путінського молодіжного руху «Движение первых» розповідали про спів обрядових пісень – веснянок, якими предки, дослівно, «клікалі вєсну». На фестивалі для дітей з інвалідністю одну дівчинку одягнули в український костюм. Але ці атрибути для окупантів ні з яким народом не пов’язані.
За цією ж схемою у репертуарі ансамблю пісні і танцю «Донбас» залишається нічийний «Гопак», його можна побачити на виступах поміж танців з ведмедями і балалайками. В колективі наголошують, що гастролюють з програмою «Багатонаціональний Донбас», де є танці різних народів, що населяють регіон. Українські танці не зазначені в переліку.
Це не мовчання, просто народ змінений
Хоча може здатися, що окупанти залишають на місці українців порожнє місце, це не так. Насправді йдеться про те, що цим людям змінили національність, пояснюють дослідники. При чому в деяких районах цей процес аж ніяк не плавний, а дуже різкий. Нижче ми розповімо, як росіянами змушують стати україномовний та майже моноетнічний регіон Луганщини.
«Після 2022 року українці «зникають» як етнос на території Донбасу. Тобто є група азербайджанців, вірмени, хтось інший, а українці зникають і стають росіянами», – констатує директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик.
Цікаво також і те, що Кремлю вже не потрібен «народ Донбасу» – штучний конструкт, створений під час агресії 2014 року. У Донецьку і Луганську, якщо проаналізувати інформаційне поле РФ, цей міфічний народ вже не проживає. Його забули, ніби й не було. Тепер є «ми» і «жителі республік».
«Народ Донбасу» знадобився, щоб імітувати волевиявлення людей на захоплених частинах Донбасу і легітимізувати вторгнення Росії на Донеччину та Луганщину, пояснює зміну Віталій Кулик:
«Ніякої потреби далі виокремлювати окремий «донбаський народ» у російської пропаганди більше немає, – каже він. – Це залишається як така частина історії 2014-2022 років. Тоді він нібито існував, а потім всі дружно влилися на «референдумі» в російський народ. І на цьому ставиться крапка».
Біловодський парадокс
Північ Луганщини належить до історичного регіону Слобожанщина і є найбільш незручною для Росії територією, великою мірою україномовною. За переписом 2001 року, лише 12,5% населення там ідентифікували себе росіянами, а частка українців була дуже високою – 85,9%. Тепер ці майже 86% мають усвідомити себе росіянами.
Народний ансамбль «Степівчанка» Біловодського будинку культури в костюмах, стилізованих під сарафани, тепер проводжає призовників на строкову службу в армію Росії. До повномасштабного вторгнення колектив співав українською, зараз лише російською.
Народний вокальний ансамбль «Козаченьки», що раніше виконував українські народні пісні та твори українських авторів, тепер співає:
«Нас миллионы русских, за нами вся Россия»
«Козаченьки» змінили козацькі костюми, в яких виступали до повномасштабного вторгнення, на штани з лампасами і папахи або ж виступають у цивільному. Репертуар – переважно російські народні і радянські пісні.
«Втратив» українські костюми народний ансамбль бандуристів Біловодського районного Будинку культури. Нові цивільні сукні для виступів їм в подарунок пошили «шефи» (призначений Росією регіон-куратор – ред.) з Новосибірська. Бандури залишилися, а от пісні під їхній супровід виконують російські.
У біловодському дитсадку №3, який за кілька місяців до повномасштабного вторгнення повністю оновила Україна, виховательки у сарафанах та в костюмі персонажа російських балаганів Петрушки водять з малюками хоровод на Масляну.
У Біловодську та сусідніх селищах повністю «оновили» російською літературою місцеву бібліотеку. На полицях не видно жодної книги українською. Зате є інтерактивні екрани, через які можна розмовляти з класиками російської літератури.
Звісно, набагато більш зацементованою є ситуація на територіях, окупованих з 2014-го. Там на плавне викорінення української мови, приміром, зі шкільної програми пішло цілих 8 років. А сарафани і ведмеді не викликають вже такого відчуття контрасту.
Ось у дитсадку в Луганську дітей навчають грати на ложках і розмальовувати традиційним російським народним розписом – гжеллю:
А на виставці історичного жіночого одягу в Донецькому краєзнавчому музеї продемонстровані сукні, виготовлені сучасними модельєрами, які символізують Донецьк, Росію та СРСР. Український одяг не згадується:
Зміна нації: як це зробили
Окупаційна влада для поширення російських наративів залучає літераторів, які народилися чи колись жили на Донбасі, а зараз живуть в Росії, каже голова правління ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини» Станіслав Федорчук.
«Ці люди не просто перебувають під певним політичним чи репресивним контролем – ці люди вже є частиною пропагандистської системи, і їхнє походження – це просто додатковий плюс для роботи на окупованій території, коли їх з черговою місією присилають презентувати видання або розповідати, як треба любити росіян», – пояснює він.
Приїжджають письменники з Росії проводити «Великі літературні гастролі» – спільні заходи місцевих та російських авторів.
Донбас Реалії поцікавились, що ж презентували. Переважно книги про різні етапи війни Росії проти України – або зв’язок Донбасу з Росією: «Позивний – Росія!», «Поезія російського літа», «Ці російські хлопчики», «Народжений на Донбасі – прославлений у Сибіру», «Честь найвища – носити російський мундир», «Розстріляне дитинство Донбасу».
У минулому році, розповідає Станіслав Федорчук, в Луганську і Донецьку були видані збірники воєнної
«Назва луганського збірника – прози о «русского парня». Тобто мало того, що всі люди, які пишуть ці тексти, по суті, працюють на загальну пропаганду, але вони чітко підкреслюють головну, панівну ідентичність, яка має бути представлена в усьому цьому. Не йдеться в жодному разі про якихось українців чи про народ луганської чи донецької «республік». Насправді йде послідовне заповнення всього російською загальною ідентичністю», – наголошує він.
Краєзнавчі музеї, окрім експозицій про природу, переважно перетворені на виставки, присвячені імперському минулому Росії, радянському періоду історії Донеччини і Луганщини, Другій світовій війні та «героям СВО». Ужиткові речі та одяг, які зустрічаються в експозиціях, як-от у Біловодську, називають «місцевими», «нашими» або «народними», не вказуючи приналежності до народу.
Країна-агресорка значно вкладається в усе це фінансово, каже завідувач кафедри історії та археології Луганського національного університету Олександр Набока.
«Працює потужна система, яка, в тому числі, вміє працювати з масами, вихоплювати ті ідеї, популяризація яких потрібна. І все це на грошах, грошах, грошах. Вони розуміють значення інформаційної війни», – пояснює він.
Прикладом таких фінансових вкладень може слугувати краєзнавчий музей Луганська, в якому Україні місця немає, розповідає історик.
«Музей – це відновлена радянська експозиція на «великі бабки». Плюс ще «русская весна» – окрема, дуже насичена експозиція, і сучасна «СВО». Музей впроваджує всі ці наративи, які втілюються в пам’ятниках і культурній політиці», – пояснює він.
Окрім впливу, який ми описуємо, Росія ще системно розмиває місцеве населення окупованих територій, сприяючи переїзду на «нові території» представників з різних російських регіонів.
«Це ідеї ненависті до українського народу, його неприродності на території. Як бачимо, вони діяли ефективно і сформували якусь частину людей, які із задоволенням скинули маску українськості. Мотивуючи це тим, що вони розчарувалися в українській ідеї, що, як виявилось, це «бандерівська» чи якась інша. Тож її потрібно відкинути», – говорить Олександр Набока.
Прийняття російської мови і зовнішніх ознак російської культури – це не про культурну ідентифікацію, а насамперед про визнання політичної влади з метою виживання, вважає Станіслав Федорчук.
«Ці кокошники чи розписування гжеллю не мають жодного стосунку до культури. Ні профанної, ні елітарної, ні масової – в жодному разі. Насправді це перевірка місцевих людей, дітей, студентів, дорослих на те, наскільки вони готові бути лояльними до російської культури як частини дискурсу влади. Тобто, ви або упокорюєтесь і вдягаєте на себе цю косоворотку, або ви чините спротив і ми бачимо, що ви – людина, яка ворожа до російської окупації», – пояснює він.
«Ти не будеш робити чогось, чи будеш робити те, що від тебе вимагається, і буде тобі щастя. Формується психологічне відчуття вдячності і до «великого брата», – додає історик Олександр Набока.
Навіщо?
Віталій Кулик вважає, що на захоплених територіях Росія здійснює гібридний етноцид– оскільки не лише замовчує існування українців, а й витравлює все українське, переслідує і криміналізує. Під цим тиском люди змушені змінювати свою фасадну ідентичність. «Намагаються зробити із жителів Донецької, Луганської області більших росіян, ніж жителі Ярославля, Владимира, Рязані чи якоїсь глибинки Росії до Уралу».
Риторика про багатонаціональність не рятує інші народи Росії: їхні назви хоч і промовляються вголос, а насправді системно обмежують в правах, примусово асимілюють та фізично винищують через війну, говорить Віталій Кулик. Але усе ж політика на окупованих територіях відрізняється.
«Якщо українці десь на Далекому Сході, чи в Росії, якимсь чином можуть ще згадати про те, що вони українці, і покритикувати «київський режим», то на окупованих територіях є чітка позиція, що українців не існує – принаймні тут. Насправді вони всі – росіяни, і, відповідно, мають ілюструвати те, що росіяни», – Віталій Кулик.
Причина таких дій РФ – у тому, що коли формуєш «образ ворога», не можна промовляти навіть його ім’я вголос, каже Станіслав Федорчук. «Це заборонена ідентичність, саме промовляння вголос якої може стати тригером. Уявіть собі, як це так? Ми тут боролися з Україною і з українцями – а тут раз, і на 12-й рік окупації виявляється, що ці українці знову тут! Ні, такого допустити не можна».
Чи вдасться людям зберегти зв’язок зі своїм народом?
Фізично українці з окупованих територій нікуди не зникли, навіть якщо врахувати, що частина місцевого населення виїхала через російську агресію:
«Хоча, можливо, вдома вони розмовляють українською, особливо в тій частині, яка ближче до Харківщини – там витравлюй хоч дихлофосом, нічого не вийде: як розмовляли українською і суржиком, так і розмовляють. Але ідентичність дійсно насаджується і прибирається вишиванка, рушники, мова. Всі ознаки українськості знаходяться під забороною і переслідуються», – каже він.
Чим довший вплив – тим складніше Україні буде повертати людей, особливо тих, хто став інструментом пропаганди – працівників культури, освіти, каже Станіслав Федорчук. Але втрати будуть і матеріальні, додає Віталій Кулик: «Матеріальна культура, книги, усні історії, якісь етнографічні речі. Вони чи їх носії будуть втрачені, наприклад. Або ми не зможемо потім їх відтворити і будемо тільки реконструювати. Буде розрив тяглості, спадковості певних процесів».
Однак знищити українство на Луганщині і Донеччині повністю, вважає він, не вдасться – це ж не вдалося в радянський період, після Голодомору та репресій. Адже під домінуванням тоталітарної системи несподівано з’явилися такі люди, як, наприклад, Василь Стус:
«Взагалі українськість, українство – як насінина, – говорить Віталій. – Вона може десятиліттями бути непроявлена, а потім в якийсь слушний момент тектонічні плити якось змінять своє розташування, і українці проростуть. Тому сказати, що все зачистять і буде дике поле – ні. Скоріше там людей не буде, чим знищать українство».
