При уважному розгляді основні заходи, запропоновані авторами дослідження/програми «Українська економіка майбутнього», є згубними для нашої економіки та призводять до економічної катастрофи.
Світовий банк і Київська школа економіки на замовлення уряду України розробили економічний сценарій-прогноз під багатообіцяючою назвою «Українська економіка майбутнього». ZN.UA вказало на огріхи цього документа ще на етапі його розробки, наголосивши, що оновлений уряд не повинен публікувати це дослідження без ґрунтовної переробки. Втім, він таки побачив світ, що підтверджує — урядовців у цьому документі все влаштовує. У деяких аспектах, таких як аналіз інноваційної екосистеми, він справді виконаний ґрунтовно й містить адекватні рекомендації (щоправда, ключову роль спрощеної системи оподаткування в секторі інновацій ретельно проігноровано). Однак немає сенсу зупинятися на них, оскільки сам макроекономічний фундамент містить кричущі помилки, що роблять усе інше малорелевантним.
Перша помилка: посилання на досвід країн Центрально-Східної Європи
Перша помилка, яку постійно повторюють іноземні радники, починаючи з 1990-х, — це використання країн Центрально-Східної Європи як бази для порівняння.
Почнемо з якості інститутів — чинника, яким тридцять років тому нехтували, бо не вміли вимірювати його кількісно. Тепер у дослідженні купа графіків, що ілюструють драматичне відставання України в цій сфері, а праці, які доводять вирішальний внесок інститутів у економічне зростання, удостоїлися Нобелівської премії. Проте жодних висновків із цього в дослідженні не зроблено, крім звичних закликів боротися з корупцією (важливою, але не головною проблемою) і покращувати верховенство права шляхом здійснення судової реформи. Причому в оптимістичному сценарії чомусь вважається, що реформи принесуть результат негайно, а так не буває.
Верховенство права — справді головна проблема: за цим показником Україна перебуває десь посередині між Болгарією (найгіршою в Євросоюзі) та… Афганістаном. Зрозуміло, що за такого стану верховенства права і при цьому без конфуціанської меритократії зростання на 6% неможливе, як і вступ до Європейського Союзу. Але у визначеннях верховенства права, наприклад із Британської енциклопедії, або того самого індикатора Світового банку, який автори широко використовують, навіть не йдеться про судову систему за всієї її необхідності. Насправді поняття верховенства права набагато ширше й глибше, тому його встановлення потребує комплексного підходу на кшталт того, що допоміг свого часу Грузії, єдиній із пострадянських (не Балтійських) країн, наздогнати за цим показником хоча б Болгарію.
Дуже дивно й сумно, що Світовий банк, який колись був піонером дослідження інститутів, так грубо знехтував їхньою ключовою роллю. Але Україна не може рівнятися з країнами, що вступили до ЄС у 2000-х, ще й за цілою низкою суто економічних чинників. Наприклад, на відміну від розквіту промислового аутсорсингу 1990-х, зараз дешева робоча сила в промисловості стрімко втрачає свої переваги на тлі роботизації. Не кажучи вже про ризики безпеки, яких тоді не було.
Друга помилка: фіскальна консолідація
Друга, фатальна за своїми можливими наслідками, помилка — це заклик до фіскальної консолідації нібито в ім’я зростання. Автори аргументують це величезним державним боргом України (формально понад 100% від ВВП) і посиланнями на літературу, що доводить його згубність для економіки. Але як рецепт пропонують подальше зростання податкового тиску — з нинішніх 37% від ВВП (що вже надзвичайно багато для країни з такою якістю державного управління і більше, ніж було до повномасштабної війни) до 42–45% з одночасним скороченням соціальних виплат до 11% від ВВП (стільки зараз витрачається лише на виплату пенсій) або навіть менше, що є нереальним.
Приклади економік, які зростали хоча б на 3% на рік за такого податкового навантаження, є виключно у Скандинавії з її зразковими, найкращими у світі інститутами. Свого часу, тридцять років тому, сам Світовий банк, коли там працювали згадані вище колеги, виявив дуже глибоку й правильну закономірність: високі податки можуть собі дозволити країни з високою якістю державного управління. Крім того, існує купа літератури, яка доводить гнітючий вплив податків на економічне зростання, принаймні після певного рівня (близько 30% ВВП, що перерозподіляється через державні фінанси), який Україна перед великою війною перевищувала на третину і більше.
Отже, якщо чесно врахувати вплив пропонованого підвищення податків на темпи економічного зростання, то, напевно, виявиться, що вони у результаті обнуляться, якщо не підуть у мінус. Відповідно, модель, найімовірніше, розвалиться, а проблема з виплатою боргу лише поглибиться. Зокрема, прогноз ґрунтується на припущеннях про те, що в Україну повернуться від 1,9 до 3,1 мільйона мігрантів (тобто практично всі, хто виїхав саме через війну) і масово надходитимуть іноземні капітали. Але як це узгоджується з пропозицією встановити один із найвищих у світі рівнів оподаткування за умови якості інститутів суттєво нижче середньої (а їх неможливо швидко покращити)?
Це означає, що завдання виплати боргу, яким він описаний у дослідженні, власними силами просто не вирішити. Так само, до речі, як і завдання оборони від ворога, чия економіка перевершує нашу в 12 разів, а військові витрати становлять приблизно весь наш ВВП без урахування грантів. Зрозуміло, що всім хотілося б, щоб Україна стала фінансово самодостатньою, але це можливо лише або в разі кардинальних змін по той бік нашого кордону на півночі та сході, або через покоління — у разі «економічного дива». Для якого своєю чергою однією з передумов є низькі податки. І кредиторам у довгостроковій перспективі вигідніше послабити тиск зараз (попри всю політичну непопулярність цього в їхніх країнах), але отримати поруч сильну й самодостатню економіку з великим ринком, здатну сплачувати борги.
Дещо втішає те, що автори не врахували принаймні двох моментів, які суттєво знижують гостроту проблеми боргу. Ймовірно, якщо їх належним чином врахувати, то і результати моделі, і, відповідно, рекомендації виглядатимуть істотно по-іншому.
По-перше, реальний борг приблизно на чверть нижчий, ніж номінальний, тому що ERA та всю позику в розмірі 90 млрд євро, ще не виділену, не доведеться повертати з бюджету України: вони забезпечуються доходами від заморожених російських активів або підлягають виплаті лише за рахунок можливих репарацій. Також на фактично безповоротній основі видано кілька дрібніших кредитів.
По-друге, борг гальмує економічне зростання не сам по собі, а через бюджетне навантаження, що створюється його обслуговуванням, і, відповідно, податки. Але у випадку України партнери надавали нам кошти під дуже низькі відсотки та з величезними пільговими періодами, тому зовнішній борг створює помірне бюджетне навантаження. Левова частка припадає на виплати за внутрішнім боргом, з яких своєю чергою більше двох третин повертаються до бюджету у вигляді перерахувань прибутку Національного банку України (близько третини ОВГЗ) і держбанків (ще більше половини). Крім того, цю частину можна за сприятливих умов перекредитувати під менші відсотки або перевести у зовнішній борг і вмовити кредиторів частково списати його, як зробила неодноразово згадана авторами дослідження Польща на початку 1990-х.
І вже геть відірваними від реалій виглядають способи, якими автори пропонують підвищити податки. Тут і прогресивний податок на доходи фізичних осіб — граблі, на які Україна вже наступала двічі і двічі відмовлялася, бо воно себе не виправдовувало; і фактичне скасування спрощеної системи оподаткування (ССО), яке автори чомусь називають «детінізацією» і сподіваються отримати від нього 3–5% від ВВП у вигляді додаткових надходжень. Навіть якби раптом увесь легальний мікробізнес почав сплачувати податки за загальною системою, це дало б не більш як 2% від ВВП замість нинішніх 1%. Насправді ж логічно припустити, що він відреагує так само, як на «реформу» Азарова, — половина піде в «тінь», тоді ефект для бюджету буде в кращому разі нульовим.
Третя помилка: «пріоритетні сектори економіки» як драйвер зростання
Третя помилка — це підтримка «пріоритетних секторів» як точок зростання. Світовий бнк уже колись наступав на ці граблі, підтримуючи індустріальну (галузеву) політику в країнах Латинської Америки та не лише. Тоді справа закінчилася борговою кризою 1980-х років і знаменитим «Вашингтонським консенсусом», ухваленим за її результатами. На жаль, нове покоління, схоже, забуло цей урок. Можна погодитися з рекомендацією пріоритетно розчищати можливості для експорту тих секторів, які автори вважають найперспективнішими. Але категорично неприпустимо заохочувати схильність нашого уряду до протекціонізму та витрачання грошей платників податків на стимулювання «вітчизняного виробника» у будь-якій формі: це якраз те, на чому погоріли міжнародні кредитори у 60–70-х роках минулого століття. До речі, у відповідній частині дослідження відсутні будь-які фінансові оцінки, а шкода: це саме ті статті витрат, які можна було б безболісно скасувати для економії бюджетних витрат.
Цьому є альтернатива. Україна, ймовірно, може створити своє «економічне диво», як вже створила «військово-інноваційне», але для цього потрібно створити для економіки, насамперед для інноваційного сектора (не тільки ІТ), сприятливі безпекові, інституційні та податкові умови.
Передусім треба вирішити питання безпеки. Якщо наші партнери категорично не хочуть допустити «великих потрясінь» на території РФ, то їм, як і нам, доведеться мати справу з Росією, яка претендує на велич. А це означає, що для того щоб Україна залишалася стабільною, їм доведеться розщедритися на утримання великої професійної армії «коаліції охочих» — якщо не суто української, то здебільшого. Це не буде «допомога Україні, яка знижує податки», це будуть витрати на їхню власну безпеку.
Усі реформи треба замість формальної гармонізації з ЄС зосередити на створенні передумов для радикального покращення інституцій, насамперед на встановленні верховенства права, як це детально обґрунтовано та описано в аналітичній праці «CASE Україна». Адже для того щоб європейські норми працювали, вони мають спиратися на достатньо добре вкорінені «європейські принципи», інакше буде, як із загальною податковою системою, що її свого часу теж запозичили з «найкращих європейських практик». Тому спочатку принципи, а вже потім — норми, там, де вони створюють дискреційні можливості. Такі норми (зокрема, податкові) необхідно відкласти навіть не просто до вступу в Євросоюз, а ще далі — з перехідним періодом. Саме на цьому мають насамперед наполягати українські переговірники. Зокрема, у податковій сфері, включно з детінізацією, необхідні реформи разом із фіскально-відповідальним зниженням податків описано у Дорожній карті Економічної експертної платформи.
І, нарешті, місце застарілої галузевої політики має зайняти політика конкурентоспроможності. У дослідженні правильно зазначено, що на сьогодні конкурентні переваги України у сфері інновацій (а це єдиний можливий драйвер зростання у постіндустріальному світі) значною мірою ґрунтуються на спадщині асиметричного розвитку в період СРСР, і ця спадщина невблаганно тане. Саме тут потрібна активна роль держави. Але головне — не чіпати спрощеної системи оподаткування, поки що єдиний елемент політики конкурентоспроможності, однаково важливий для всіх галузей сфери інновацій, а не лише для ІТ.
Зрозуміло, що всього цього буде важко досягти, але принаймні цей шлях веде до привабливого майбутнього — на відміну від описаного у дослідженні.
Джерело
